Волинського поліщука не здивуєш селом у лісі. Не одне
воно таке в північних районах Волині. Проте і в цьому випадку Сьомаки претендують
на перше місце у, так би мовити, «конкурсі краси»: в ньому єдиному на Волині
просто в центрі села ростуть правічні дуби, а скільки їм років, не пам’ятають
і старожили. Хтось каже — 160, хтось — 250, але одне безперечно: не ліс
прийшов першим до людей, а люди до нього.
Село Сьомаки — це одна довга вулиця серед лісу, де на затишних
просіках — незавидні дерев’яні поліські хати і просто біля плоту ростуть
гриби, де серед білого дня, нікого не боячись, у самісінькому центрі стрибають
по деревах пишнохвості білки, а зайці так само почуваються тут господарями,
тільки вже вночі. І не один чоловік, зібравши на підмогу кумів або сусідів,
зустрічає світанки в засаді, щоб таки уцілити сірого розбійника, який знахабнів
і догризає дерева в садку.
Порівняно зі своєю знаменитою дібровою Сьомаки виглядають
немовлям: селу тільки сім десятків. Коли ми під’їжджали до нього, то кілометрів
так за три-чотири нашу увагу привернув лісочок просто в полі. Придивилися,
а це кладовище! Воно, звісно, спокійно покійничкам спати вічним сном чимдалі
від людської круговерті, та незручно живим так далеко добиратися.
— А ті поля, повз які ви їхали, то все Сьомаки були, —
пояснив Григорій Адамович Семенюк, лісничий Сьомаківського лісництва. —
Це все була колись панська земля, але, розповідають, господар у карти програв
і заклав маєток під заставу. Борг повернути не зміг, отож банк і розпродав
землю. І поїхали сюди переселенці. Я вважаю, що були то люди не просто
сміливі, а з передовими поглядами: зірватися з насидженого місця, обживатися
в пущі не кожен здатний.
Сам лісничий родом із сусіднього села з такою простою сільською,
аж до примітивної символічності назвою — Кукуріки. Те, що сам місцевий,
з одного боку, надає перевагу в роботі (принаймні ліс із дитинства знайомий),
а з iншого боку, доводиться бути гарним дипломатом...
— Якби мені ще п’ять років тому сказали, що на роботу в
ліс буде конкурс, не повірив би! — здається, і сьогодні лісничий не може
звикнути, що на вкрай важку фізичну працю є стільки бажаючих і що він має
можливість відбирати людей. — Щоправда, місцевим ніколи не відмовляю, а
всіх інших приймаю з іспитовим терміном.
Лісництво ж наразі єдине підприємство в окрузі, де людям
за роботу платять гроші. Та й, чого гріха таїти, в лісі живуть — із лісу
й живуть. Минулої осені в окрузі сталася трагедія: під час полювання один
із жителів сусіднього із Сьомаками села Рудня ненароком застрелив іншого.
— Геть, розказував, наче справжній кабан шелестів у кущах,
— згадує Григорій Адамович. — А як же приятелювали! Кумами були... І спиртного,
до речі, зовсім не вживали ні один, ні другий, щоб сказати, що через пиятику
біда сталася. У покійного синові 16 років виповнювалося, то надумалися
побраконьєрити, кабана вполювати...
Сам не мисливець, бо давно вже не вабить до цієї справи,
Семенюк, незважаючи на значну для глибинки посаду, живе, як і його земляки.
Коня продав тільки минулого літа, бо син-помічник поступив до лісного технікуму.
Однак має кобилу, дві корови, щороку вигодовується бичок, певна річ, птиця...
Дружина після закриття колгоспної їдальні залишилася без роботи. Чи тягне
його від сільської первозданної, з примітивним прадідівським побутом краси
у велике місто? Ось і брат Петро — відомий в області банкір, а дочка Ніна
— студентка Київського лінгвістичного університету, де вивчає... китайську
мову. Ось які кадри виходять тепер із простих тобі Кукурік!
— А це вже хто для чого народився! — відказує лісничий.
— Бо що стосується побуту, то за нинішньої цивілізації міські зручності
не є проблемою і для сільської хати...
Після закінчення лісогосподарського факультету Української
сільськогосподарської академії Семенюка запросили на роботу в пристоличний
Ірпінь. Він написав заяву, а через чотири години забрав її і поїхав у рідну
поліську глибинку. І лише раз за все життя випало йому заблукати в рідному
лісі! На практиці на Уралі був, півроку — на Забайкаллі, незнайомими місцями
ходив сам-один і ніде не блукав. А тут зібрався у справах, вирішив скоротити
шлях навпростець. Була вже зима, болото присохло, річка замерзла...
— Іду, — розповідає, — наче давно поворот до річки має
бути, а його немає. Став стрункий ліс і незнайомий, дерева вже старіші,
років по 30—35, сонце десь поділося, і серед дня — пітьма... Дивлюся —
низовина і свіжі людські сліди. Хто ж тут іще ходить? Дивлюся, а це ж мої
сліди! І я вже, виявляється, третє коло по спіралі намотую... А через три
хвилини наче полуда з очей спала, і вийшов я, куди мав вийти. ***
Міського жителя переконувати не треба в тому, що в лісі,
коли тепло й сухо, добре побути з півдня. Однак не скоро приходить розуміння
того, що в селах посеред лісу люди не тільки гриби збирають або корів на
галявині випасають, а й просто живуть. З усіма складнощами, які випливають
із проблем поліської глибинки... Коли наші «Жигулі», не відстаючи на крутих
поворотах від УАЗика лісничого, намотали на колеса кілька кілометрів звивистої
лісової дороги і зупинилися на широкій просіці, ми потрапили в таку красу,
що мимоволі потягло на жарти: ось тут би попросити не політичного, а просто
душевного притулку хоч на тиждень!
Кордон Сологубівка (таку назву має це місце) — хутірець,
де живе колишній лісник Петро Гервасійович Голуб. Він тут 29-й рік. А лісовий
майстер Антон Панасюк, котрий, на жаль, уже помер, прожив у лісі 34 роки.
На цьому місці ще за поляків, а може, ще й за царя була лісникова хата.
Не знаю, як колись, а нині маєток міцний.
У лісі вже років зо два не бачили ні вовчих слідів, ані
гадюк, яких колись було тьма, проте знахабніли дикі кабани.
— Овес посіяв, кілометрів за два від хутора, то все із
землею зрівняли, зо два відра тільки намолотив. Навчилися й кукурудзу «збирати»:
зламає стебло і качани об’їсть, — ділиться клопотами господар. Допікають
і білки, які весь урожай зі старого розлогого маньчжурського горіха переносять
у свої дупла. А зайці які хитрющі: ховаються на Голубовому подвір’ї, одразу
за хлівами, під туями, якщо в лісі з’являються мисливці.
Петро Гервасійович, із ніжним прізвищем Голуб, знаний в
окрузі винищувач вовків. Цій справі його навчив рідний дядько Володька,
котрий теж лісником був.
— Першого разу пішов я слідом за вовчицею, вислідив лігво.
Аж дев’ятеро в норі було! Мусив сорочку із себе скидати, щоб усіх забрати,
— згадує. — Іншого разу натрапив, коли вже підросли вовченята, м’ясо їли.
Ледве трьох зловив, одне мене ще й укусило, а решта втекли. А якось заліз
по звіра в нору, дев’ять особин тоді «вполював», загорнув у сорочку, а
вилізти не можу... Дядько за ноги витягав!
Скільки точно хижаків знищив, колишній лісник уже й не
пам’ятає, але спільними зусиллями нараховуємо до ста (!) особин. Проте
найголовнішим за 37 років роботи в лісі Петро Гервасійович вважає те, що...
«на посаді лісника не спився». Можна було б сприйняти його слова за хизування
або жарт, але що є, то є: фраза «Ліс — наше багатство» і про працівників
лісу теж... А втримала від спокуси Гервасійовича, вважаю, велика любов
до природи. Можна годинами слухати його розповіді про звички звірів, про
красу лісу. Має він у ньому і свої улюблені місця.
— Завжди стараюся зайти в урочище Циганка, — розповідає
Голуб. — Я люблю це місце... Як там гарно навесні, коли все цвіте! Часом
дивлюся і думаю: певно, так у раю! А ще знаю, де сон цвіте, та нікому не
показую, бо ж витовчуть. Одного разу знайшов два кущики, на одному було
18 квіток, а на другому аж 23. Таке диво в природі нечасто буває... Добре,
що те місце далеко від людей...
Завжди, коли повертаєшся з відрядження із села, в’їжджаючи
в місто, хочеться полегшено зітхнути: романтика романтикою, але на асфальті
воно якось звичніше. Тут же вперше місто видалося непривітним, похмурим,
із затиснутим у кам’яниці простором. Згадувався лісовий хутір Сологубівка,
на якому скоро все подвір’я вкриється рум’янковим килимом. Певно, мусить
бути в житті і природі така рівновага: комусь — вивчати китайську мову
в столиці, щоб ніколи більше не повернутися в рідні, але такі далекі від
доріг Кукуріки, а комусь до смерті прожити в лісі і зберегти його для інших.
Коли кілька років тому чиясь «бізнесова» голова придумала перевести унікальні
сьомаківські дуби на паркет для німців, піднялися і Сьомаки, і Кукуріки,
і Рудня. Кілька разів збиралися селяни на сход і своє, прабатьківське,
відстояли.
