Іще десять років тому її ім’я було на Волині символом порядності, чесності та безкорисливого служіння людям. Це була інша країна, котру і вона розвалила, проголосувавши як учасниця історичного I з’їзду народних депутатів за суверенітет республік... Можливо, від цього найбільше постраждала сама. Колись перед нею відчинялися двері керівників великої держави. Тепер майже не виїжджає із села, живе удвох із чоловіком у маленькому будиночку, який називає «фазендою», дивиться старий кольоровий телевізор, їздить стареньким велосипедом. Колись їй «світила» б солідна персональна пенсія. За незалежної України, котра відбулася і завдяки її зусиллям, одержує, як і всі, мізерну... Утім, чи легко таким, як колишній депутат Верховної Ради СРСР Ольга Федотівна Лук’яненко, «вписатися» в нинішній час, можна судити з фактів її біографії.
Живучи в селі, Лук’яненки до 1992-го майже не тримали домашнього господарства. Не тому, що ліниві, а тому, що через роботу були вдома «квартирантами». Це той факт, про який найперше розкажуть у селі, коли мова заходить про Федотівну. Не було в них, дипломованих зоотехніків, ніколи власної корови, і не тільки тому, що обоє із чоловіком, Михайлом Петровичем, не люблять молока, — треба було косити на зиму траву, пасти, а на це потрібен час. Не було тридцять літ у хліві свинячого хвоста: вдосвіта йшли на колгоспну ферму і поверталися часто вночі...
Сім років у них жили квартиранти, і з них не брали ні копійки. Приймаючи нових людей до хати, Федотівна висувала одну вимогу: поводитися, як удома, а тому — хто раніше додому з роботи приходить, той грубку палить і вечерю готує. І бувало так, що дівчата (одна — аптекарка, а друга — працівниця дитсадка) попорають хазяйство (кілька курей та кроликів Лук’яненки все ж тримали), випалять у грубі, наварять картоплі, кілька разів її підігріють, а вона все одно вихолоне, доки господарі заявляться з роботи додому.
— То хто тут квартиранти?! — накривали з порога мокрим рядном дівчата, але і їм не вдалося привчити Лук’яненків триматися хати, а не ферми.
Обох Федотівна і заміж зі своєї хати видала. А до того, як пустила в дім квартирантів, жив у них свекор. Останніми роками — лежачий, сліпий, глухий, ще й перестав розмовляти... І хоч як доводилося їм із чоловіком крутитися на роботі (в колгоспі було понад дві з половиною тисячі голів худоби), але самотнім батька не залишили.
У депутати Федотівну висунули всупереч рознарядці «згори». Як тепер, так і тоді депутатами, делегатами й орденоносцями ставали по-різному. От і в Боровичі напередодні виборів у Верховну Раду СРСР приїжджали «люди з району», щоб висватати кандидатом у депутати «чужака» (на всю Волинь обирали десь п’ять депутатів, зрозуміло, що серед них мали бути і «потрібніші» партії люди, аніж навіть передовий зоотехнік із передового колгоспу). Зібрали людей, почали з ними говорити, а хтось із натовпу візьми і скажи (а всі підтримали):
— Нащо нам у такому високому органі незнайомі люди?! Ось нашу Федотівну хоч куди направляй... Цілком достойна!
Коли Лук’яненко їхала у відпустку, в Боровичах не грали весіль. Бо обряд, який вона проводила в сільському клубі, був щоразу неповторний. Федотівна писала сценарії для тематичних вечорів, вірші, і «Пісня про Боровичі» теж її... Вона грала головні ролі майже в усіх виставах сільського драматичного гуртка. Землячка Лук’яненко, полтавка, колишня вчителька Уляна Митрофанівна Шидловська, яка керувала драмгуртком 23 роки, згадує, що «Наймичку» Шевченка з Лук’яненко в головній ролі просили показати всі навколишні села. І в кожному селі люди в залі ридали... «А тепер мені тільки й підходить одна роль — Маври у виставі «У неділю рано зілля копала...» — із притаманним їй гумором сміється Федотівна.
Її приймав Горбачов. Цей епізод із депутатської діяльності Лук’яненко вже тоді, 1989-го, обріс чутками і став мало не легендою. Далеко не кожному навіть народному депутатові вдавалося потрапити на прийом до глави держави, яким тоді був Михайло Сергійович, іще Генеральний секретар ЦК КПРС. А все було дуже просто: посприяв один із радників Горбачова, якого «за рознарядкою» обрали депутатом від однієї з українських областей. Однак цього «дуже просто» теж треба було досягти... Просила ж Лук’яненко за всіх волинян, маючи звернення із сотнями підписів проти нарощування потужностей на Рівненській і Хмельницькій атомних станціях. Сім кіл чиновницького пекла обійшла вона, перш ніж потрапила до Сергійовича... Майбутній перший і останній президент СРСР не вразив Федотівну зовсім: зблизька такий же, як на знімках чи на телеекрані. І в її справі нічим не допоміг, сказавши, що за атомною енергетикою майбутнє. Після нього Федотівна з іншим депутатом від Волині, Сергієм Матвійчуком, ще пробилася до глави радянського уряду Миколи Рижкова. Рижков зачарував усіх жінок-депутатів. А от про Жириновського, котрий саме тоді вперше виринув на політичній арені, в Ольги Федотівни сумні спогади.
— Його депутатом дообрали десь пізніше, і з’явився він аж на останніх з’їздах. Це тепер вилощений, у модному дорогому костюмі... А тоді було таке нещасне, ще й піджак завжди в лупі. Проте вдачу вже виявляв... Як зараз бачу фойє Кремлівського палацу з’їздів, депутати на перерві обговорюють питання про надання союзним республікам суверенітету. «А я б на месте Михаила Сергеевича никого от России не отпустил, а с Украиной вот так бы сделал!» — і ногою наче розтер її по підлозі. Ми його тоді аж бити хотіли!
Допомагала людям, доки не зупинила аварія. Про цю біду, яка сталася з Ольгою Лук’янівною в розпал її депутатської кар’єри, свого часу теж було відомо на Волині. Вона ж ніяк не хотіла тоді їхати в дорогу, все складалося так, наче зупиняла доля. Пам’ятаю, казали люди, що постраждала Федотівна марно, не варто було їй їхати, заступатися за людину, котра того була не варта.
— А як я могла не поїхати, хоч і чула про того хлопця, про те, що він не подарунок... Прийшла його мати, і — уявляєте, Петрівно, — падає біля порога на коліна і через усю хату повзе до мене, ридає, сорочку на грудях рве і кричить: «Порятуйте мою дитину!»
Сина цієї жінки за крадіжки посадили в колонію на Львівщині. Такої високої особи, як народний депутат, у колонії зроду не було, начальник не знав, де цю особу посадити, одразу пообіцяв посприяти достроковому звільненню хлопця за його доброї, звісно, поведінки. По дорозі на Волинь біля Кам’янки- Бузької, на «проклятому» місці (тут не раз траплялися аварії), машину занесло... Ольга Федотівна два місяці з компресійним переломом хребта лежала в Луцьку, ще вісім лікувалася вдома. І не було в Боровичах, Грузятині та Копиллі (вони входили тоді в один колгосп), певно, людини, яка б її не провідала. Заїжджав і перший секретар Маневицького райкому партії Остапець. Зі здивуванням виявив, що в неї, депутата союзного значення, всього-на-всього старенький чорно-білий телевізор. Дав вказівку райспоживспілці (тоді ж усе було дефіцитом!) — так і придбала союзний депутат кольоровий телевізор.
А за чотири місяці до путчу вийшла з КПРС... Того, що все йде до розвалу, Лук’яненко не могла не бачити. Переживала як депутат, бо не завжди могла допомогти людям: зробити це тому чи іншому керівнику, від якого залежала справа, було, як вона каже, «раз плюнути», а ніхто вже нічого не хотів робити. Багато на що розкрилися очі і в Москві. Ще поїхала у Луцьк, до першого секретаря обкому партії, ним тоді був Блаженчук. Він і слухати не захотів, мовляв, у її страху очі великі, а партія була, є і буде «керівною і спрямовуючою». У цілковитому розчаруванні в травні 1991-го Лук’яненко написала заяву про вихід із КПРС.
Через чотири місяці, в серпні, після сумнозвісного путчу Компартія припинила свою діяльність.
Коли розібрали в селі перший корівник, Федотівна проплакала ніч. Згадалося все... І стадо у 2600 голів, яким славився колгосп «Світанок»: саме їхнє господарство надоювало молока і здавало м’яса більше, як тепер увесь Маневицький район... Бики вагою до 5 центнерів — вигодовувати менших вважалося за поганий тон... Удома вона, зоотехнік із племсправи, зберігає зошит, у якому зафіксовано такий родовід племінних корівок, якого не мають, не знають про себе і люди. Думала про доярок, яких називає не інакше, як «мої дівчата» (а вони її звуть «Хазяйкою») — як працювали, як жили в літніх таборах (тим, що не знають, поясню: все літо колгоспну худобу утримували на пасовищі за селом). І вона, як бувала на з’їздах у Москві, купувала «дівчатам» у подарунок книжки, тоді дефіцит із дефіцитів. Сьогодні Лук’яненки зі сміхом згадують, як Михайлові Петровичу сказали одержати на пошті кілька важких посилок: певне, дружина зі столиці наслала добра? А він, знаючи свою половинку, навіть не пішов: так ті посилки із книжками чекали на приїзд Федотівни з Москви. Подивитися на їхніх корівок привозили іноземні делегації, якось у Боровичі приїхало два автобуси... негрів, хоча й незрозуміло, як вони могли використати волинський досвід у своїй Африці, але що було, те було.
Півроку тому Ольга Федотівна спалила всі депутатські знімки та листи від виборців. Лишилося тільки посвідчення депутата і книга із портретами учасників тих вікопомних з’їздів. Марно тепер шкодувати, ображатися на настрій, хвилю розчарування... Отож нас у Боровичах чекав повний «облом». Так хотілося побачити самим, а ще більше — показати читачам. Згоріли безцінні для історії знімки. Наприклад, з академіком Сахаровим. У кремлівському залі вони сиділи майже поруч: через два місця — актор Михайло Ульянов, за ним Сахаров. Згоріли різні почесні грамоти (іронія долі: невдовзі вийшов указ про збільшення розміру пенсії за заслуги перед державою, і Федотівна, сподіваючись на мізерну добавку до пенсії, через архіви мусила відновлювати ці документи). А скільки пішло за димом людських листів, чудесних у своїй безпосередності і вражаючих своїм трагізмом! Адже як склалася доля юнака, за волю для якого Федотівна мало не заплатила власним життям? Його амністували, а він згодом опинився в тюрмі за... вбивство. «Пише вам не мати, не жінка, а вовчиця, яка породила не людину, а вовка...», — повідомляла моторошний факт нещасна жінка, просячи пробачення за те, що сталося. За те, що молила порятувати з колонії, за те, що не змогла виховати сина.
— І ви думаєте, я їх осуджувала чи проклинала, як мені радили? — допитується Федотівна. — А яке б мала право осуджувати чужу дитину?!
Маючи величезну бібліотеку, може, із тисячу книжок, Ольга Федотівна Лук’яненко має серед них і найулюбленіші.
— Часто згадую горьківського Данка... Пригадуєте, як він провів людей через ліс, освітлюючи дорогу вирваним із грудей серцем? На узліссі серце впало з натомлених рук, іскри розсипалися в усі боки, і хтось із врятованого натовпу наступив на серце, щоб не сталося пожежі... Та ви б те серце на п’єдестал поставили!..
...А хіба люди, Ольго Федотівно, від часів Данка змінилися?
