Інколи дивишся на манекенниць, які вигулюють свій гонорар по подіуму, і зауважуєш — на них гарненько все висить, як на аркуші паперу, не псує всі вигини і лінії, задумані дизайнерами. Якщо ж прикид, за сценарієм, відкриває відверто криві ноги, хоч і довгі, і доглянуті, так і хочеться приховати власний подив — невже всі інші думають, що це красиво. Залишається лише погодитися зі словами охочого до оригінальних висновків Моема: «Повторюйте людині тисячу разів, що мило «Пірс» покращує колір обличчя, і вона, мабуть, інтуїтивно відчує, що так воно і є». У побуті багато хто з дівчат приховує такий дефект довжиною спідниці, а міжнародні та наші подіуми стверджують — це саме те, що треба. Тут існує світ чітких прейскурантів — зараз моделювати одяг ефектно саме на таких моделях. Щоправда, для тверезомислячих різні покази, які то впадають у сезонний анабіоз, то виринають знову — не більш ніж приємне яскраве видовище. Дивлячись на деякі сюжети в одязі, чітко відчуваєш, що дизайнеру менше за все хотілося, щоб хтось це носив, а мистецтво заради мистецтва ще ніхто не відміняв. Спорудити ж будь-якому недоліку п’єдестал тут уміють. Дивишся — завтра-післязавтра всім сподобається.
Поняття — п’єдестал, виходить, не капризне. Для внутрішнього користування зібрала навіть деяке досьє з тих, що здивували своєю нестандартністю роздумів.
Що ж це за слабка стать, якщо вона викачує з чоловіків стільки енергії, — сказав якось один із тих, хто розчарувався. Він вивів навіть свою формулу: «Щасливий той чоловік, який не зустрів свою жінку». Або надто патріотичне одкровення невідомого американського школяра. На запитання тренера, на кого той хоче бути схожим, хлопчик відповів: на долар, сер. Те, що оптимістичний шлейф зеленого давно вже притомився, для нього не аргумент, цього не вчили. Вислів «жінка на кораблі — до біди», або його більш популярна формула «шукайте жінку» пішов від історії шведського фрегата «Ваза», корабля-невдахи, який безславно потонув, тільки-но вийшов з порту. Він пішов на дно не під час морського бою, просто не впорався з великими хвилями. Шведський характер проявився у тому, що піднявши через століття з дна це судно, вони створили на його честь музей, оточивши пам’ять про нього всілякими почестями. З поразки, виходить, піднесли прямо на п’єдестал. До того ж зіграв нав’язаний стереотип — все, мовляв, сталося тому, що в рейс моряки взяли дружин. Те, що судно мало неправильну конструкцію, мимохідь згадувалося, але ми, туристи, запам’ятали головне — тут не обійшлося без жінки. Можливо, правда, тільки мені так здалося.
Втім, система ментального ціноутворення вельми заплутана, а чоловіки — створіння самовпевнені. Різницю між ними і нами, жінками, вивела продавщиця чоловічого відділу модного магазину: чоловік, якому перевалило за..., вибираючи собі обновки, щосили кокетує з молодими продавщицями, а 40-річна жінка часто, соромлячись свого тіла, швидко закриває завіску примірочної навіть від продавця. Причому, маючи вельми привабливу зовнішність і перебуваючи, як кажуть, у призовному віці.
Якось, сидячи в першому ряду філармонічного залу, чітко бачачи весь оркестр, звернула увагу, що один скрипаль, гортаючи сторінки нот, весь час ніби промацує їх товщину. Начебто на вагу визначає час — скільки ще до антракту. Оркестр звучав приголомшливо, і скрипаль віддавався грі, але він дуже хотів швидше зателефонувати додому, дізнатись, чи все гаразд. Про це розповів його колега по оркестру і додав: ревнивець страшний. Натомість, якщо все нормально — дружина вдома і чекає — відіграє друге відділення віртуозно. Це знають всі в оркестрі. Що цікаво — ревнує він нібито про запас, без підстави. Дружина любить його, але має таку жіночу та інтелектуальну чарівливість — ні, не вульгарну і нав’язливу, а органічну, якусь природну... ось йому і неспокійно. Співрозмовник мимоволі сформулював головну чоловічу мрію: моє — це моє. В той же час, — міркував він, — мені, наприклад, такі муки протипоказано. Адже у яскравої жінки і спокус значно більше. Напевно, моя доля — не надто сумувати за непрожитою лінією життя, важливіше — не втратити свою зону комфорту.
Ось воно прозвучало, заповітне для кожного — зона комфорту. Адже найстрашніше втратити точку опори, похитнутися і втратити своє сховище найпотаємнішого. Виходить, що всі по-своєму праві: недогрів у одному твердженні, посилюється жаром у іншому, потік повсякденних думок ніби напівголоса раптом починає гуркотіти на повну. І начебто все просто — живи поки живеться, цінуй те, на що витрачено стільки зусиль, душевної віддачі, років.
Безпосередньо у самому віці я не бачу нічого романтичного. Або ви цікаві, — казала відома актриса, — або ні. Немає нічого особливого в тому, що ти старий, як і в тому, що ти молодий. І якщо вже продовжувати перелік того, що не лежить на поверхні, наведу й такий приклад: коли ми кажемо про особливо стійкі стосунки у тваринному світі, пригадується завжди одне — лебеді. Їхній вірності та ніжності віддавали належне і поети, і композитори. Чомусь ніхто не згадує, та й просто, мабуть, не знає, що є також інші приклади: миші-полівки все життя зберігають вірність одному обранцю, вони по-своєму, по-мишачому зрозуміли, що таке кохання і гармонія. Вразило мене те, що, виявляється, і камінь дихає і має якийсь свій пульс. Можливо, і у нього є своє особисте життя, про яке ми не здогадуємось, і він прагне до своєї зони комфорту.
Пам’ятаю, в комунальному дитинстві, коли сім’я з п’яти осіб тулилася в одній невеликій кімнатці, ще дівчам-школяркою намацала своє сьоме небо в тісноті. Забиралася на підвіконня, закривала за собою штору і дивилася годинами вдалечінь, насолоджуючись спокоєм. Кожна людина потребує свого особистого куточка. Відчайдушно прагнуть де-небудь в горах або біля водоспаду приліпити «хютте» (крихітний будиночок-намет, аби від дощу укрив) і при кожній можливості тікають туди хоча б на кілька днів, аби наситити душу. Цікаво, чому в своїх розкішних квартирах і віллах у них так ефектно не настає релакс? Мабуть, тому що лише там їм легко думається про все важливе, що ніколи не потьмяніє, що було і буде найголовнішим у житті. Поглянувши на все зі свого захисного пагорба, радіючи і насолоджуючись далечінню, купаючись у світанку і заході сонця, розумію: найбільше щастя — не волочитися по життю, як валіза з відбитими коліщатками, а мати власну точку опори.
Смішно, що майстер, який побудував у саду (на моє замовлення) певний варіант «хютте», всім хвалився — погляньте, яка альтанка (для спілкування) класна вийшла. Він так і не зрозумів, що тут я мовчу, а не розмовляю — в цьому, якщо хочете, моя точка опори.
Коли ж відчуваю — все, відновилася — біжу в сад. Ось де можна наговоритись удосталь, благо, що всі в сім’ї нестримно балакучі.
Головне, мати, куди вислизнути... напевно, це і картковим будинкам зрозуміло.
