Рік тому — 13 лютого — пішла з життя режисер Ірина Молостова. Перелік її численних звань і нагород навряд чи передасть всю повноту того, ким була Ірина Олександрівна для театру взагалі, і для тих театрів, в яких їй довелося працювати зокрема, ким була Ірина Олександрівна для Національної опери України, Маріїнського театру в Петербурзі, Великого театру в Москві, а також для Театру української драми ім. Франка в Києві, де Молостова поставила «Майстра і Маргариту», для російської драми ім. Лесі Українки, де вона працювала в 1978-80 рр., завершивши роботу постановкою «Вишневого саду». Навіть у останні місяці життя режисер розривалася між Києвом і Москвою — в Національній опері України готувала «Катерину Ізмайлову» Дмитра Шостаковича, а в Великому театрі ставила «Опричника» Петра Чайковського. Але напередодні 70-літнього ювілею Молостову підстеріг інсульт. До 12-го лютого, на яке було призначено прем'єру «Опричника», вона стала одужувати, а наступного ранку померла від другого інсульту. У Москві її кремували, потім її прах перевезли до Києва, на Байкове кладовище.
Остання наша зустріч з Іриною Олександрівною відбулася в один із її приїздів з Москви — за декілька тижнів до смерті. Хоч я прийшла о пів на десяту ранку, режисер енергійно мені сказала, що не спить давно — інтенсивно читає матеріали про «Катерину Ізмайлову», та й часу для бесіди у нас мало — вдень репетиція в театрі. Помешкання Молостової було схоже на музей: на поличках сувеніри, фотографії великих артистів (багато з них — з дарчими написами), море книг, нот, рукописів, безцінне листування — листи від Шостаковича, Євтушенка, Симеонова...
... Наша бесіда була про «Катерину Ізмайлову». Ця опера червоною ниткою пройшла через всю творчість Молостової і стала останньою, не скінченою її роботою (в Національній опері по пам'яті відновили колишню сценічну редакцію опери в її постановці, яку й показав театр на закордонних гастролях). Але бесіди, в повному розумінні слова, в нас не вийшло — нестримний темперамент Ірини Олександрівни перетворив нашу бесіду на монолог. Уривки з цього монологу ми й пропонуємо нашим читачам.
— Всім відома трагічна доля цього твору Шостаковича, — розповідала Ірина Молостова. — «Сумбур замість музики» — так її охрестили. Але коли я побачила цей спектакль, почула вперше музику Шостаковича, то цей новий для мене емоційний світ прийняла всім серцем.
На київській сцені «Ізмайлова» йшла понад тридцять років. Перші виконавиці головної партії — Таїсія Пономаренко, Лілія Лобанова, потім увійшли до спектаклю Людмила Кравченко, Клавдія Радченко. 1975 року відбулася друга редакція постановки. У головній ролі виступила Євдокія Колесник.
Саме Колесник — цю тростиночку чудової краси (її постійно пригинали до землі і зрештою вона змушена була випростатися) — бачив у партії Катерини сам Шостакович і високо її цінував, як і диригента — Костянтина Симеонова. Пам'ятаю, уперше прослухавши всю оперу у виконанні Симеонова, Шостакович закрив партитуру, якось здивовано поглянув на аркуш паперу, на якому робив позначки, і швидко його порвав. У відповідь на рух дружини — Ірини Антонівни — сказав: «Неістотно», і, не знайшовши, куди викинути клапті паперу, засунув їх у кишеню. Симеонов засмутився, дізнавшись про це: «Ну ось, скільки разів говорив, щоб на стіл ставили попільничку! Зараз би зібрали, склеїли б і прочитали — все-таки геній!»
***
Після Симеонова спектаклем керував Стефан Турчак, для якого будь-який спектакль завжди — процес творення. Він виписував безліч репетицій із оркестром, хором, солістами, робив масу коректур, відпрацьовувався кожний такт, але, незважаючи на це, він ніколи не повторював те, що він вже одного разу зробив. Його спектаклі завжди були спектаклями пристрасті. Я повторю відому фразу: «Драма — це видовище розуму, а опера — видовище почуттів». У цьому відношенні Стефан Турчак унікальний. Якщо подивитися на 12 різних його фото протягом одного спектаклю, ми побачимо 12 різних людей. (Загалом, диригентові такі втілення емоцій не потрібні: «диригентські танці» і надмірна міміка відволікають увагу, і, звичайно, вважаються вадою. Є сучасні диригенти, які грають обличчям, сміються, вивертаються, жестикулюють так підкреслено, що оркестр у цей час «квакати» починає. А ось Турчак настільки вникав у суть образу, що ви могли дивитися на нього й бачити відображення того, що відбувається на сцені, на його обличчі).
Стефан Турчак страшенно любив, грубо кажучи, голосову масу. Його вимогам ідеально відповідала співачка з унікальним голосом — Гізела Ципола. Коли 1982 року вона з'явилася в партії Катерини — в ній була такенна величезна сила, здавалося, дай їй волю, вона могла б гори перевернути. Виходячи зі своєї індивідуальності, Гізела з самого початку опери створювала сильну вольову жінку, що зразу готова на вчинок. Партія Катерини для Циполи була в якійсь мірі подоланням самої себе. А, дивно, народилася вона в селянській багатодітній родині, але в ній відчувається порода. І її купчиха Катерина була царственою. Спочатку я як режисер намагалася з цим боротися, а потім зрозуміла, що співачка саме так бачить цей образ.
Пригадується виступ на Вісбаденському фестивалі в травні 1982 року. Катерина Ізмайлова у виконанні Циполи була подібна до бомби, що розірвалася. Що творилося в залі — передати неможливо. Тріумф — це не те слово, яким можна описати мною побачене. Такого слова просто немає. Голос Циполи буквально заливав зал зі збожеволілими від захоплення слухачами, які оваціями й криками «браво» просто зривали люстри, а через день провідні газети розсипалися найзахопленішими відгуками. Це було потрясіння для Німеччини. І що цікаво: Шостакович же для Німеччини «рідний» композитор — він йде в дуже багатьох театрах у постановках великого режисера Гаррі Купфера. Знаєте, західний слухач легше сприймає музику Шостаковича, він більш підготований, краще ерудований в музичному розумінні...
***
...На цьому ми перервали нашу бесіду — Ірина Олександрівна поспішала до театру. Про майбутні гастролі обіцяла розповісти, коли повернеться з Москви. Вона пішла. Виявилося — назовсім. Навіть не попрощавшись...
