Три години в незнайомому місті наче мало, але якщо день сонячний і гарний, а місто — це бажання не йти далі однієї прекрасної вулиці Гданська Довгої — то виходить навіть досить багато. Гід звично тримав наш маячок-табличку з назвою турфірми й розповідав про королівські кортежі, які колись в’їжджали до Гданська, про Золоту Браму, верхівки якої вінчають кам’яні фігурки — символи того, що гданчани шанували завжди: мир, свободу, багатство, славу, злагоду, справедливість, набожність, розум; про прекрасні фасади ренесансних будівель, і раптом ми почули від випадкового перехожого: «Приберіть свою табличку. Ми не любимо, коли про нашу історію розповідають іноземні гіди».
Прозвучало це без злості, але тоном наказу, а вступати в полеміку не було ані часу, ані бажання. І все ж таки вирвалося: якщо ви чекаєте на туристів — миріться з їх різноманіттям, вони до вашої скарбниці принесли гроші. Підніміть голову — фігурки на Золотій Брамі нагадують і про це.
Повернення до реалу лише хвилин на п’ять нас пригасило, але тотально-веселий настрій мандрівника є недоторканим, і трохи потусувавшись біля фонтану Нептуна, вирішили подарувати собі автономний час — кожен гуляє, як хоче. У пошуках затишного куточка, де можна було б випити кави, чомусь опинилася біля антикварної крамнички, вірніше спочатку зупинилася біля її вітрини, де було виставлено акварелі, що розповідають про Гданськ і про його Кладовище неіснуючих кладовищ. Спочатку вразила назва, а потім, роздивляючись роботи художника, дізналася, що цю пам’ятку було засновано на честь усіх безіменних, людей різних релігій і національностей, які жили й померли в Гданську. Прочитала під роботами, що неповторне кладовище символізує святині, складені з живих дерев, кам’яної колони в формі старих тріснутих пнів, гранітної плити вівтаря, що спираються на залишки старовинних надгробків... Складний етнічний казан, місце, де мирно співіснувала безліч різних культур, релігій і мов, наче перемістилося на це місце, що стало своєрідним гімном життя та пошани до тих городян, які були в минулому громадою старовинного міста.
Господиня лавки вийшла на поріг і, вловивши мій інтерес, відверто зізналася наче сама собі, але водночас сподіваючись на розуміння: «Адже шанувати мертвих буває набагато простіше, ніж інтелігентно ладнати між собою за життя».
Раптом уловила запах кави, пригадала, що шукаю власне каву, чи варто затримуватися, але всі ці думки обірвалися, оскільки опинилася вже всередині крамнички. «Я маю кавові меблі», — почула від Марійки-господині. «А каву?» — хотіла спитати, але почула випереджальне: «У мене кава найкраща, хоча нею й не торгую. Я пригощаю». Зізнаюся, привабливість кавового крісла розпочала зі мною свою гру, і виявилося, що колись спресоване з кавового лушпиння воно так витончено вміє готувати тебе до пиття кави, що точно з господинею заодно. Раптом почали ми теревенити як давні подружки про все й дійшли простого життєвого висновку — нас зазвичай що радує, то й засмучує, і добре бути довго дорослою, але не старою, щоб не залишав час для задоволення розшифровувати загадковий, по-простому складний і по-складному простий життєвий дрес-код. «Подорожувати», — одночасно подумали ми. Щирий теплообмін нашої розмови, що так випадково виник, підказав, що жінка — самотня й спілкуватися їй з незнайомими людьми набагато простіше, і що запрошувала вона до кавового крісла не лише мене. Тут немає своєрідного прийому, адже таку артистичну гостинну атмосферу не створити архітектурними й іншими хитрощами. Для цього треба так жити. І от вигадала вона, передусім для себе, ексклюзивні десерти — кава з приємним міським настроєм. Втім, і мені того ж хотілося.
«Чоловіків не запрошую, — слухала Марійку. — Вони зазвичай настільки самовпевнені, з відверто завищеною самооцінкою, не всі, звісно, а мені просто хочеться поговорити з людьми з різних країн. Це — моя незалежність. Не нав’язуватися, а ніби грати з власним настроєм в ненавмисні хованки. Я допитлива, люблю людей і спілкування мене заводить. Подорожую часто сама або з подругою і знаю всьому ціну. Сама заробляю, тому для мене немає нічого безкоштовного. Хороший друг — велика рідкість, а донор, який сильно грішить, мені не потрібен. Вважаю себе вільною, а не самотньою і, як кажуть, поважаю стан своєї автономної планети і поважаю стан інших планет навколо мене. Люблю свою самотність, а коли хочу, її порушую, як зараз». Потім ми теревенили про улюблені сумки, зайву вагу, про те, що діти, які виросли, частенько слухають тебе в піввуха, а хочеться розуміння у відповідь, і що помилкою багатьох чоловіків, навіть найрозумніших, є глибоке переконання, що все, що жінці треба знати, вона може дізнатися від нього, чоловіка...
Так у стилі печворку — клаптевої техніки — минули мої три години в Гданську. Коли ми зібралися біля автобуса, щоб їхати далі, всі ділилися враженнями, хизувалися придбаними янтарними обновками. Мені залишалося чесно зізнатися, що вільний час провела в кавовому кріслі, розмовляючи сама не знаю про що.
Чому ж мені було так добре?..
