Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Лежу на газоні, й мене не видно

17 листопада, 2006 - 00:00

Коли велетень, начинений прикрощами, який погано бачить, прямує на мене, це не його, погодьтеся, проблема. Рятівний маневр, якщо реакція пружинить, потрібен саме мені. Якщо відхилишся — тут як тут напрочуд енергетичний коктейль, у якому «можу», «хочу», «повинна» вже сміються й танцюють разом, додаючи сили. Таких днів не так уже й багато трапляється, якщо на них чекати, просто чекати. Якщо підкрастися нечутною, оксамитовою ходою й порушити дієтичну розміреність улюблених і бажаних, але вже звичних справ, впустити свіжі пахощі вражень, передусім від себе самої? Можна навіть відштовхнутися від свого роздратування.

Повз Михайлівський собор проходжу щодня — адже по сусідству. Інколи постою серед групи туристів, намагаючись заразитися особливим хвилюванням першовідкривача — і не виходить, як завжди, пам’ять заважає. Давно зріє ніде не висловлена думка — на площі все ж таки варто хоча б одну цеглинку присвятити довготерпінню всіх, хто мешкає поруч. Уже років десять навколо ведуться нескінченні будівельні роботи. Епізод, який пригадався, прямо скажемо, прозаїчний, який жодним чином не відбився на вже далекому моменті відтворення собору, але все ж такий, що був. Коли роботи з відновлення храму були у самому розпалі, пошкодився якийсь кабель і в будинках, що поряд, згасло світло, точніше, він почав працювати в пунктирному режимі: дві години — є, вісім — немає. Ніхто з важливих персон не зізнався, що це пов’язано з будівництвом, оскільки в той час відключення по країні траплялися часто, але все ж таки ми були «михайлівськими». Звичайно, «козирні» будівлі не знеструмлювалися, а в будинках не з такою шляхетною генеалогією господині щосили стежили, щоб вчасно були з’їдені всі припаси з холодильника — інакше викидати, та робили уроки з дітьми при ліхтарях.

Звичайно, ми злилися, нервували, кольки від дискомфорту відчувалися все виразніше, стрес підсилював негатив, тривожність і немотивована дратівливість намагалися диктувати свої правила відносин, свій порядок денний і, гладячи нас проти шерсті, того не бажаючи, наштовхнула на хитрість, проте добре всім відому: спробувати зіграти у «всупереч». Тобто поглянути на проблему іншими очима.

Пам’ятаю, знайшла тоді якісь копійчані та огрядні, про себе назвала коморними, свічки, що залишилися від старих часів — такі довго горять — і розставила по квартирі. Тоді стилізовані здалися дуже крихкими створіннями для такого відповідального моменту, адже було потрібно немало — змінити саму тональність сприйняття.

Коли вкотре телевізор замовк на півслові, в темряві язички полум’я стали відповідати на кожний наш рух і так затишно стало в будинку. Це було зовсім інше блаженство — розмовляти в давно улюбленій кімнаті, що стала загадковою. Нехай не здасться це дуже клінічно- оптимістичним, але тоді «простоволосі» свічки своєю чутливістю почали лікувати нас одразу й практично стерли негатив від, на щастя, тимчасових незручностей.

Будь-який наш біль боїться живої свічки. Це відкриття й невідкриття зовсім — і в давні часи знали, що вогонь вбирає все, що тебе мучить, слухає й ловить твою думку кожного разу, щойно його язичок оживає, без втоми підстроюючись під такт твого дихання.

Сьогоднішня моя подружка — кавова свічка, горить уже години зо дві — допомагає писати. Для мене чим менше прикрашена свічка, тим цікавіше, адже смак, вважаю, це й розум. Люблю розумні свічки. Усередині теплого воскового будиночка моєї коричневої подружки від вогню утворилися якісь схожі на печерні пейзажі, шоколадного кольору скульптурки, квіти... Як легко й просто відвела вона — хоч на годину — від проблем, подарувавши найулюбленіший і самодостатній стан — «лежу на газоні, й мене не видно».

Чи варто освідчуватися свічці? Так непомітно можна скотитися й до самозваного звернення до народу... Не я перша, не я остання довірялися й довіряються свічці. Символіка її була відома в міфах різних народів, для багатьох була ніби знаком долі. Адже не випадково відкритий вогонь використовується в ритуалах, народних обрядах — під час вінчання, хрещення, похорону. Відома в народній медицині й сила «свічки Святвечора». Завжди вірили, що в кожної людини є своя зірка або свічка. Фахівці, які вивчають символіку, пояснюють, що стоячи із засвіченої свічкою в храмі й розуміючи, оскільки свічка купується, вона є знаком добровільної пожертви людини храму, який висловлює готовність до слухняності Богу (м’якість воску), віру в приналежність людини до Божественного світоча.

Звідти прийшли й висловлювання — його свічка ясно горить, догорає життя... Любов і смерть, сила духу й світла пам’ять, саму долю символізує свічка.

Дивлюся на свою сьогоднішню воскову співбесідницю й утомлена думка, упливаючи в іншу тональність, починає пульсувати повніше, повнокровніше. Давно вивела для себе правило — жодного дня без свічки (настороженість пожежників уловлюю й розумію).

Днями особливо знеструмленими енергетично — чиста безкорисливість засвіченої свічки не відмовить нікому в терпінні: висушить сльози, зачарує, заколише й заспокоїть.

Подаруйте собі вечір при свічках...

Людмила ЗАСЄДА, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: