У середу православні й греко-католики відзначили велике
свято — Святе Богоявлення, або Водохреща. Як повідомляють Євангелія, цей
день став відправною точкою в житті Ісуса з Назарета — почалося його земне
служіння, почалася історія християнства.
Перші християнські громади були мікроскопічними вкрапленнями
в морі стародавніх язичницьких вірувань, сьогодні християнство — найбільша
за чисельністю релігія світу, її прихильники складають майже третину людства.
Через кілька десятиліть після містичних подій у Віфлеємі,
невдовзі після хресної смерті Сина Божого, в день першої П'ятидесятниці
учні Ісуса заснували християнську церкву. Історія церкви — то історія християн,
людей. Протягом двох тисячоліть тут, як у будь-якій іншій історії, траплялося
різне — божественне й грішне-земне, велике й недостойне. Історія християнства
— то довга дорога. Нижче ми зробили спробу висвітлити найбільш важливі
події християнської історії одного ХХ століття. І заради Ювілею відібрали
тільки позитивне, те, що може виказати животворний вплив на поступ християнства
у майбутньому.
1891 рік. На переломі ХIХ і ХХ століть Римський папа
Лев ХIII (помер 1903 року) оприлюднив енцикліку «Про нові речі» (Rerum
Novarum), відкривши тим нову й надзвичайно важливу сторінку в діяннях не
тільки Католицької, а й усієї християнської церкви. Бо в цьому документі
було викладено Соціальну доктрину Католицької церкви, яка засуджувала такі
явища, як бідність, експлуатацію найманих робітників, безробіття. Ще там
йшлося про відповідальність багатих та про необхідність і можливість злагоди
у суспільстві. Енцикліка Лева ХIII стала відповіддю християнської церкви
на теорію й практику класової боротьби, яка саме тоді набирала популярності,
на розгул «дикого капіталізму» та на революційний екстремізм. Церква пропонувала
свої розв'язання гострих соціальних проблем. Лінію соціальної християнської
політики продовжили інші папи; Іван Павло II, зокрема в Соціальній енцикліці
1981 року, підносить гідність людської праці, підкреслює її зверхність
над капіталом.
1910 рік. В Едінбурзі зібралися представники різних
протестантських церков і прийняли рішення про скликання Всесвітньої християнської
конференції — аби шукати шляхи до зближення християн різних віросповідань.
Вперше в довгій історії розколів та поділів християнства йшлося не про
приєднання чи підпорядкування одних церков іншим, не про визнання однієї
з конфесій «єдино істинною», а всіх інших — схизматиками чи єретиками.
З Едінбургу почався пошук умов та чинників, які сприяли б нормальному співіснуванню
й співпраці всіх віросповідань, що визнають Ісуса Христа Сином Божим і
Спасителем.
З причин світових війн, економічних криз, перерозподілів
Європи перший конгрес Всесвітньої ради церков (ВРЦ) відбувся тільки 1948
року (Амстердам). До складу Ради ввiйшло тоді 148 протестантських церков.
Сьогодні ВРЦ об'єднує понад 330 різних релігійних об'єднань, серед них
також Російська православна церква (з 1961 року). Католицька церква має
при ВРЦ своїх постійних спостерігачів і бере активну участь у роботі її
комісій.
Об'єднавчий рух, започаткований 1910 року, отримав назву
екуменізм — від грецького «ойкумена», тобто «заселений всесвіт». Основна
його риса — пошук і акцентування всього того, що є спільним для християн
різних конфесій і може слугувати підставою для їх об'єднання. Фундаментальним
принципом екуменізму є рівність церков.
1917 рік. На хвилі Лютневої революції було відновлено
Московський патріархат Російської православної церкви (РПЦ), скасований
за 200 років до того імператором Петром I. Трохи пізніше Московський патріарх
Тихон Белавiн піддав богоборчу більшовицьку владу анафемі. Активізувалося
церковне життя, почалися пошуки його «оновлення». Свободою, однак, Російська
церква тішилася не довго, і невдовзі, під тиском диктатури, стала на шлях
повного конформізму із радянською владою.
1921 року скликано установчий собор Української автокефальної
православної церкви — це перша з 988 року помітна спроба утворити незалежну
українську церкву. На соборі затверджено назву, внутрішньоцерковні канони,
а також обрано ієрархію церкви. Предстоятелем УАПЦ став Василь Липківський,
обраний так званим пресвітерським чином, тобто мирянами і священиками,
— жоден український єпископ РПЦ не приєднався до автокефалії. У січні 1930
року на III Всеукраїнському православному соборі «однодушно» прийнято рішення
про саморозпуск УАПЦ. Чимало світських та церковних діячів УАПЦ було звинувачено
в націоналізмі й ув'язнено. (Таким самим способом Львівський собор 1946
року «розпустив» Українську греко-католицьку церкву.) Але церква не загинула
— 1990 року на Всеукраїнському соборі її було відновлено, першим українським
патріархом обрано митрополита Мстислава. Коли незалежна церква об'єднає,
зрештою, всіх українських православних, це буде найбільша помісна церква
у вселенському православ'ї (більша за Російську).
1962 року відкрився Другий Ватиканський собор Римсько-католицької
церкви, так званий Екуменічний. Собор знаменував початок суттєвого оновлення
політики, діяльності Католицької церкви, оновлення, що враховує реалії
сучасного суспільного життя. «Лицем до віруючих» повернулося богослужіння,
воно тепер проводиться не обов'язковою латиною, а національними мовами.
Про інші проблеми, що обговорювалися і вирішувалися, говорять назви прийнятих
Собором декретів — «Про релігійну свободу», «Про церкву в сучасному світі»,
«Про Східні церкви», «Декрет про екуменізм». Цей останній Декрет починається
словами: «Сприяння відновленню єдності між усіма християнами — є одним
із головних завдань Другого Священного Ватиканського Собору. Одна бо і
єдина була Христом Господом заснована Церква...»
1964 року відбулася надзвичайна історична подія — 5
січня в Єрусалимі, вперше за довгі століття розколу, зустрілися Римський
папа й Константинопольський (Вселенський) православний патріарх. Це були
папа Павло VI і патріарх Афінагор. Щоб оцінити значення цієї зустрічі,
треба повернутися до подій... 1054 року, які трапилися у храмі Святої Софії
в Константинополi.
На той час латинська Римська і грецька Константинопольська
церкви були ще рівноправними членами однієї Вселенської церкви. Та, починаючи
з IХ століття, відносини між ними прогресивно ускладнювалися — йшла внутрішньоцерковна
боротьба за вплив, за першість у Європі, яка тоді активно християнізувалася.
Поступово формувалися також певні — непринципові — розбіжності у церковній
практиці церков. Такі, наприклад, як спосіб випікання хліба для причастя
(з прісного тіста чи на дріжджах) або проблема бородатих чи голених кліриків.
Щодо догматики, то тоді між Західною і Східною церквами існувало одне розходження.
Схід сповідував, що Бог Дух Божий сходить від Бога Отця, а Захід — що від
Отця і Сина. Оце «і Сина» (латинське « Filioque») досі є неабиякою перепоною
до спільних молитов католиків і православних. 1054 року взаємні претензії
закінчились тим, що легат (посол) папи Лева Х кардинал Гумберт фон Сільва
Кандіда під час богослужіння у Святій Софії поклав на вівтар Собору буллу
екскомунікації (документ про вiдлучення вiд церкви) Константинопольського
патріарха Михайла Керулларіоса та його послідовників. Потім папська делегація
вийшла iз храму, «обтрусивши прах із свої ніг» і повторюючи євангельське:
«Бачить Бог і судить». Відповідь не забарилася — грецький архієрейський
Собор урочисто спалив буллу і оголосив Західній церкві анафему. Інші східні
патріархи в більшості підтримали патріарха Михайла. Так звершилася схизма
— повне розділення східних і західної церков. До схизми автоматично приєднувалися
також ті православні церкви, що виникали пізніше як, наприклад, Московська.
Спілкування між Константинопольською і Римською кафедрами перервалося на
910 років — до 5 січня 1964 року.
Зустрівшись у ХХ столітті, папа і патріарх обнялися — «Як
два брати після довгої розлуки», — написав пізніше Афінагор. Наступного
дня папа віддав візит патріарху, тим самим перекресливши всі віковічні
ватиканські протоколи. Того дня було започатковано процес — важкий і архіскладний
— примирення католицької і православних церков.
Першим кроком стало офіційне скасування анафем 1054 року.
7 грудня 1965 року в соборі св. Георгія в Константинополі було проголошено
«Спільну декларацію двох церков iз приводу зняття анафем». У своїй промові
патріарх Афінагор сказав: «Ми вирішили усунути з пам'яті і життя Церкви
анафему, виголошену патріархом Михайлом Керулларіосом і його Синодом».
У Римі, на останньому публічному засіданні Другого Ватиканського собору,
того самого 7 грудня один із кардиналів зачитує Декларацію про зняття анафеми.
Далі звучить грамота Павла VI, де сказано: «Ми хочемо вилучи з пам'яті
і життя Церкви виголошений тоді (1054) акт відлучення, щоб піддати його
забуттю».
1971 року Російська православна церква зняла звинувачення
в єресі зi Старообрядницької церкви. Анафема, прокляття, проголошені Собором
ХVII століття, були визнані безпідставними і «как не бывшими».
1989 рік. Десять років тому почала виходити «з катакомб»
Українська греко-католицька церква (УГКЦ), заборонена й розгромлена «Сталінським
Львівським собором». Того року в Москві на Старому Арбаті греко- католики
протягом кількох місяців проводили ланцюгове голодування з вимогою легалізації
УГКЦ та повернення їй храмів, переданих 1946 року РПЦ. У Велику суботу
30 квітня на вулицях Львова відбулася відправа Великодньої утрені — перша
відкрита відправа — і свячення пасок, на яку зібралися десятки тисяч львiв'ян.
Звершали чин утрені і святили паски під відкритим небом, біля Порохової
вежі. У подальші два роки до церкви своїх батьків і дідів — УГКЦ — вирішили
повернутися близько тисячі православних парафій — миряни разом із священиками.
Сьогодні УГКЦ має свої парафії на всій території Україні, а за чисельністю
серед церков країни посідає друге місце — вона нараховує майже 3200 громад.
1992 рік. На Об'єднавчому соборі УАПЦ і частини УПЦ
(що була до того в складі РПЦ) утворено Київський патріархат (зараз 2187
громад).
Сьогодні українське православ'я розколоте на три церкви
— дві незалежнi й одну у складі РПЦ. Їхній шлях до єдиної помісної автокефальної
української Церкви тільки починається.
1999 рік. Римський папа Іван Павло II відвідав дві православні
країни — Румунію та Грузію. Створено важливий історичний прецедент для
подальшої нормалізації православно- католицьких відносин.
1999 рік. У Києві відновлено святиню ХII століття —
Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир, висаджений у повітря попередньою
владою під час переміщення столиці Радянської України з Харкова до Києва.
До недавнього часу на місці Собору діяли тенісні корти.
1999 року в місті Аугсбурзі (Німеччина) відбулася акція,
названа «Екуменічною подією століття». У храмі св. Анни католиками і лютеранами
було підписано, після 450(!) років запеклих теологічних суперечок, спільну
декларацію щодо догматичного вчення про «виправдання», тобто спасіння людини.
Йдеться про те, чи залежить — хоч якоюсь мірою — спасіння людини від її
власної волі та добрих вчинків, чи вона спасається тільки завдяки Божій
благодаті та через віру. Сьогодні обидві сторони погодилися на тому, що
«людину спасти може тільки Бог, а добрі вчинки породжуються вірою».
31 жовтня, в день Реформації (протестантське свято), коли
підписувалась Аугсбурзька Декларація, в київському костьолі Св. Олександра
на спільну молитву зібралися українські лютерани і католики. Виголошуючи
молитву «Отче наш», вони взялися за руки і разом просили Єдиного Бога:
«Прости нам провини наші». (Який приклад для православних!)
На завершення далеко не повного списку важливих церковних
подій ХХ століття хотілося б згадати ще про одне. Останніми роками за понтифікату
папи Івана Павла II Католицька церква запровадила досі нечувану, дійсно
християнську практику — практику каяття. Від імені всієї церкви папа Іван
Павло II публічно засудив певні негативні акції Західної церкви, що мали
місце в минулих століттях. Останнім часом, наприклад, йдеться про зміну
ставлення церкви до засудженого як єретика й спаленого у ХV столітті Яна
Гуса, предтечу реформації. Інший приклад — нещодавно було висловлено жаль
iз приводу того, що під час довготривалих утисків радянською владою Російської
православної церкви Ватикан не зробив серйозних спроб втручання, не надав
політичної допомоги «Церкві-сестрі». Звичайно, минулого змінити неможливо,
але церква, як і людина, може вдосконалюватися тільки одним способом —
об'єктивно аналізуючи свої вчинки та щиро визнаючи зроблені помилки.
Яким буде християнство наступного століття? Чи збереже
воно тенденцію до відкритості церкви, її причетність до суспільних проблем?
Яка доля очікує екуменічний рух, послідовники якого шукають — вперше за
2000 років — нелегких шляхів до порозуміння, взаємоповаги та співпраці
між християнами різних конфесій і церков? Адже сьогодні ставлення до екуменізму,
м'яко кажучи, не однозначне. Консервативні кола різних конфесій виступають
проти поступок «іншим», проти консенсусу, навіть проти нормальних контактів
з «інославними» або «схизматиками» або «папістами». Достатньо сказати,
що напередодні великого всехристиянського Ювілею Грузинська православна
церква вийшла зі складу Всесвітньої Ради церков, — християнських церков.
А крайні праві у російському православ'ї офіційно вважають екуменічний
рух «ерессю ХХ столетия» і таврують його прихильників як «зловредных и
опасных еретиков». Чимало консерваторів також у Католицькій церкві.
А яким буде майбутнє української православної церкви? Чи
вийде вона, зрештою, з того глухого провінційного кута, де зараз знаходиться
і воює сама iз собою? Хотілося б бачити її церквою сучасною, живою, взірцем
моралі й терпимості для всіх нас, епіцентром духовної просвіти, достойним
і активним членом світової християнської спільноти.
