Усі дивувалися, почувши, що в травні я їду до Норвегії — у нас така краса починається, а ти в якийсь холод. Смішно! У першій половині травня в Києві була така ж погода, як і в Норвегії: то досить прохолодна, то доволі тепла. Розглядаючи світлини, пригадую, що в один і той же день можна було обрати тлом для кадру і засніжене плато в горах, і льодовик, до якого підніматися пішки — годину, і яскраві клумби внизу, на узбережжі фіорда.
Ми зупинилися в готелі на березі Соѓне-фіорда. Тепер одна назва включає власний відеоряд, описувати красу якого просто нескромно, та й невдячно. Прозорість фіордівської води, яка начебто заблукала між дуже гарними скелями, водоспади, яких сотні (їм і суперничати не потрібно, навіть найскромніший — прекрасний), а краєвид із вікна номера! Ні, це не для кожного дня.
Вийшовши десь о восьмій годині ранку, вирішила погуляти маленьким містечком, хотілося підглянути як же люди живуть у такому раю, чи засмоктує їх побут, спробувати зчитати з їхніх садків інформацію про господарів. За 2,5 години пішої прогулянки я не зустріла жодного норвежця. У повній тиші сонячного яскравого недільного дня я розглядала чудові вілли, елегантні будинки в оточенні плеканих газонів і садів. Ні якоїсь там суєти, ні сміху, ні голосу (не те щоб гучного, а й тихого не вловила), ні білизни, яка сушиться навіть десь на задвірках. Та й чи є вони тут — задвірки — в нашому розумінні. Все однаково доглянуте, навіть вільні смужки між деревами вкрито дрібними-дрібними братками, незабудками. З живих побачила лише кізочок і баранчиків, які пасуться на схилах, та одного собаку біля вілли, який навіть гавкати на перехожих вважав непристойним — усі відпочивають. Він, мабуть, і не знає, що можна все життя провести на ланцюзі.
Норвежці вважають, що кращий сусід той, якого не видно. Так і живуть, насолоджуючись своїм спокоєм, знаючи — випаде можливість вільна від роботи, відразу рвонуть у своє крихітне хюте, малесенький будиночок де-небудь високо-високо в горах, біля водоспадів, вдалині від усіх туристських голосів. Свої хюте є майже в усіх. Щоправда, навіть у 20 кілометрах від найближчого населеного пункту, проїхавши десятки тунелів у горах, нам трапився туалет, де була й гаряча вода, не кажучи вже про рідке мило й серветки. Може, це вражає гостріше, ніж подарована Богом природа. Адже повсюдна внутрішня культура користування багатством — суть світогляду норвежців. Після виявлення нафти, ставши надбагатою, Норвегія відразу ж заснувала Фонд розвитку майбутніх поколінь. Тут усе працює: стрімка вода, що дає електроенергію, і ліси, постійно оновлюючись, і повна відсутність поняття «маленького норвежця». Навіть якщо в селищі живуть 15—20 осіб, туди прокладуть тунель, а якщо дві-три людини, — обов’язково проведуть електрику. Наймані робітники та службовці, які приїхали попрацювати на сезон, отримуватимуть таку ж платню, як і норвежці. Тут середня — 5 тисяч євро. До речі, серед сезонних — багато прибалтів, особливо в пік туристського сезону. Тут вони мають славу знавців(!) російської і цим заробляють. Що й казати, якщо унітази, які відслужили своє перше життя, часто виставляються в приватних садах у вигляді квітників. Насиплють землю в середину, висадять чудові квіти — і немає second hаnd. У Норвегії в усіх речей, схоже, вічне життя.
Звичайно ж, головною зворушливою слабкістю норвежців є віра в силу тролів, загадкових казкових велетнів, які, на їхню думку, більше ніде не живуть, лише в цих горах. Підіймаючись до Бріксдальського льодовика, який має бірюзовий відтінок вічного льоду, ми зустріли безліч троликів, складених людьми з усього світу. Адже досить створити композицію з декількох каменів і задумати бажання і, якщо людина живе гідно, поважаючи спокій і цінності інших, троль почує прохання. Зануривши до водоспаду червоні від холоду руки, ми навіть набрали води в пляшки. Вмиєшся нею, і шкіра стає ніжною, починає світитися. Що й казати — тут і з крана тече здорова й смачна вода.
Звичайно, в цій країні мріє осісти багато хто. Громадянство отримати дуже складно, а якщо народилася дитина від змішаного шлюбу (лише один із батьків — норвежець), дитина отримає громадянство, досягнувши 18 років. Це при тому що батьки на той момент перебуватимуть у шлюбі. У Бергені, на рибному ринку підійшла до нас кримчанка, яка живе в країні вже 15 років. Розповіла, що тут навіть ремонт помешкання зроблять безкоштовно. Їй перші три роки платили досить непогані гроші, щоб лишень вивчила мову. Вона, звичайно, вивчила, бо, підкреслила, — цій дивовижній країні хочеться відповідати взаємністю. І все ж таки, призналася, що кожну неділю поспішає на ринок не лише щось купити, але й щоб зустріти наших туристів. Поспілкуватися рідною мовою.
Продумуючи маршрут мандрівки Норвегією, шукала обов’язково той, що включає поїздку до мініатюрного містечка Ліллегаммера, столиці Зимових олімпійських ігор 1994 року.
«Ви там бували, зв’язують спогади?» — уточнила тур-менеджер. Як пояснити, що я там не була, але начебто й була. Скільки свого часу чула від чоловіка, Ігоря Засєди, який працював тоді на Олімпіаді в складі делегації українських журналістів, про сенсаційну Оксану Баюл, яка принесла перше «олімпійське золото» новій державі, про те, що тоді навіть українського гімну під рукою не виявилося, ніхто не чекав на такий подарунок.
Звичайно до Ліллегаммера рвалася душа через особистий біль: Ігор повернувся з Норвегії з запаленням легенів, вірніше, це більш грізна і підступна хвороба маскувалася під запалення. Настали роки довгої боротьби за його життя. Залишилася найкраща світлина — стоїть він на горі біля трампліна, дивиться згори і, здається, бачить не лише Ліллегаммер, а й увесь світ. Там, неподалік від місця, де було зроблено ту світлину, і поклала на пам’ять про нього свого тролика, якого попрохала забрати всі смутки, лише яскравих спогадів не торкатися.
У робочому кабінеті вже висить колаж із скандинавських фотографій. Знаю, тепер довго Норвегія снитиметься. І ще особистий пам’ятний тролик, ім’я якого знаю лише я...
