Наталія Прилуцька з перших днів Революції Гідності вирішила, що не повинна залишатися осторонь того, що відбувається в країні. Сьогодні вона одна із небагатьох волонтерів, які твердо вирішили стояти пліч-о-пліч з українською армією до кінця, до перемоги. 2017 року вона стала номінантом «Волонтерської премії» від «Євромайдан SOS», але всі її старання — не заради визнання чи нагород. Вона вважає свій особистий внесок у справу захисту України безумовним громадянським обов’язком.
— Коли і чому ви почали займатися волонтерством і допомагати нашій армії?
— Волонтерством я займаюся уже понад п’ять років. З першого і до останнього дня була на Майдані під час Революції Гідності. Як киянка і як свідома українка, я не могла бути осторонь того, що діялося. Тоді ще все було по-іншому. Я займалася бізнесом, а волонтерству віддавалася настільки, наскільки могла. Війна на сході України торкнулася безпосередньо моєї родини і забрала життя дорогих мені людей. Я просто сіла в машину, яку ми придбали для фронту, і поїхала на схід допомагати нашим хлопцям. Тоді, 2014 року, з іншими волонтерами потрібно було забезпечувати військових абсолютно всім: одягом, продуктами, водою, медикаментами, касками, бронежилетами, елементарними предметами побуту. Допомагали, як могли. Звісно, з часом потреби армії змінилися. Ми почали возити на схід оптику, тепловізори, тобто складніше оснащення. Ми об’єднувалися і з великими організаціями, і з малими, і з окремими благодійниками, і з діаспорою, і з закордонними волонтерами. Наразі ж возимо хлопцям те, про що вони самі попросять. Також допомагаємо їм з ліками.
«Я БУКВАЛЬНО ЗА МІСЯЦЬ ПОХОВАЛА ТРЬОХ СВОЇХ ДРУЗІВ...»
— Зараз те, що відбувається на сході України, можна назвати таким собі «станом вичікування» того, що буде далі. Яка роль волонтерів на цьому етапі війни?
— Я не можу сказати, що зараз на фронті немає обстрілів і боїв, бо так було й у попередні роки. Є кілька днів затишшя, але це важко назвати перемир’ям. Ви ж бачите, що лише за березень цього року в нас загинуло 12 військових. Це не мало. Я буквально за місяць часу поховала трьох своїх друзів. Війна триває, люди гинуть, потрібно допомагати. Не варто думати, що коли порівняно з минулими роками у нас поменшало загиблих, то поменшало й обстрілів. Це просто наші хлопці навчилися спостерігати, передбачати напади.
Зараз волонтерів, які залишилися, можна перелічити на пальцях рук. Практично всі вони займаються масштабними проектами, пов’язаними з технологічним оснащенням. Наприклад, зараз встановлюються камери відеоспостереження по всій лінії фронту. Це дуже важливо, оскільки тепер хлопці, не виходячи з бліндажів, зможуть бачити противника, корегувати вогонь і матимуть інші можливості. Встановлення цих камер — робота дуже небезпечна для волонтерів, бо доводиться працювати під обстрілами. Але це дуже важливо, бо допоможе врятувати багато життів. У перші роки війни про подібні проекти не було навіть думок, бо треба було елементарно нагодувати й одягнути військових. Тому зараз волонтерів поменшало, а завдання стали серйознішими і складнішими.
«НАРАЗІ НАШОЮ ОСНОВНОЮ ПРОБЛЕМОЮ Я БАЧУ ІНФОРМАЦІЙНУ ВІЙНУ»
— Ви дуже часто супроводжуєте на фронт закордонних журналістів, фотографів, політологів, представників благодійних організацій. Чи не згас ще інтерес іноземців до конфлікту в Україні, з огляду на те, що він триває вже багато років?
— Інтерес ще є, але моральні сили та енергія для підтримки українських військових у декого вже почали виснажуватися. Проте мені й досі часто пишуть із різних країн, запитують про потреби, пропонують допомогу. Наразі нашою основною проблемою я бачу інформаційну війну, яку всі ці роки ми явно програємо. Тому за найменшої можливості я запрошую й відвожу на фронт журналістів з іноземних видань і фотографів.
«ГОЛОВНИМИ ГЕРОЯМИ Є НАШІ ВІЙСЬКОВІ, А НЕ КАНДИДАТИ В ПРЕЗИДЕНТИ»
— На своїй сторінці у Facebook ви написали таке собі звернення до тих активістів і волонтерів, у яких у передвиборчій агонії опускаються руки: «Чому сьогодні стрічка «кишить» про «все пропало», «більше не допомагатиму», «йду з волонтерства», «йду з армії». Яка мета у вас була? Не повернення територій? Не збереження життя військових?» Не звичайна щиросердечна допомога?»...
— Так, бо, вочевидь, багато хто забув, що місія волонтера — це збереження життя. Не треба перетворювати волонтерство на політику. Ми повинні тримати нашу лінію, так само як її тримають наші хлопці. Мені хотілося б усім нагадати, що головними героями в нашій країні є наші військові, а не кандидати в президенти. Дуже велику роль тут, звісно, зіграла передвиборча кампанія, яку я оцінюю дуже негативно. Я не говорю зараз про політтехнології того чи іншого кандидата, а говорю комплексно. Вся ця кампанія була спрямована на те, щоб пересварити українців між собою. Я спеціально не розголошувала й ніде не писала про те, за кого голосуватиму на виборах, бо не хочу сперечатися з близькими мені людьми. Зрештою, хай би хто став президентом, країна повинна починатися з кожного із нас. Тож не треба перетворюватися на маніпулятивне стадо. Пам’ятаймо про наші пріоритети і працюймо далі.
