Питання цукрового діабету — це та проблема, яка повинна постійно обговорюватися та контролюватися в суспільстві. Останнім часом вона набуває все більших масштабів. «У ХХІ столітті діабет відіграватиме таку саму роль, яку за Середньовіччя відігравали чума та холера», — таку думку висунув академік НАМН України Борис Маньковський. Одна із причин — число хворих у світі невпинно зростає, а хвороба не піддається вилікуванню. Не виняток і Україна. Кількість людей із цим захворюванням становить близько 1 мільйона 200 тисяч. Це — за даними Державного реєстру, насправді ж невідстежених хворих значно більше. За останні десять років ситуація різко змінилася: на сто тисяч населення виявлених випадків захворювання в 1,5—2 рази більше. Це при тому, що ефективність діагностування в Україні нижча, ніж у країнах Європи. Виявлення цукрового діабету становить 2,6% в Україні, а в Німеччині, Франції, Великобританії — 4—6%.
Повноцінного соціального захисту з боку держави потребує все більше людей, а найбільшою мірою — і дітей. Станом на 1 січня 2010р. в Україні зареєстровано 7666 хворих віком до 18 років.
«Хвороба поширюється — хворіють навіть діти, яким по кілька місяців. Темпи цього зростання у всьому світі та в Україні надто високі. Скрізь його вирішують на дуже багатьох рівнях», — наголошує Наталія ЗЕЛІНСЬКА, голова Дитячої асоціації ендокринологів. Якщо брати до уваги досвід більш розвинених країн, то в них соціальний захист має давно сформований механізм і працює на охорону здоров’я населення. Скажімо, у Франції існує абсолютна компенсація лікування. Про це на прес-брифінгу ЗАТ «Миргородкурорт» розповів Жан-Поль ШОЄР, директор підрозділу компанії «Санофі» в Україні та Білорусі: «У нас система охорони здоров’я значно відрізняється від української. У Франції дуже сильна і розвинута система соціального страхування. І є система відшкодування. Лікування дітей на 100% компенсується. Це стосується не лише дітей, а й дорослих».
«ЛОКАЛЬНІ» КОРЕНІ НЕПОРОЗУМІННЯ
Незважаючи на невтішні тенденції в Україні та світі, вже зроблено кроки для подолання проблеми діабету. Скажімо, 1999 року, коли в Україні вперше впровадили державну програму «Цукровий діабет», вона передбачала близько 5 мільйонів гривень на закупівлю інсуліну. Сьогодні — 400 мільйонів. Прогрес очевидний. Але, приміром, Канада виділяє щороку близько 12 мільярдів доларів на лікування хворих діабетом. «Уряд повернувся до вирішення проблеми ще з 1999 року. Сьогодні Україна — одна з небагатьох країн, яка безкоштовно забезпечує високоякісним інсуліном», — зазначає директор Інституту ендокринології та обміну речовин ім. В. Комісаренка АМН України та президент Асоціації ендокринологів України Микола ТРОНЬКО.
«День» вирішив перевірити, наскільки це відповідає дійсності, й звернувся з інформаційним запитом до Міністерства охорони здоров’я. Із відповіді ми дізналися, що державою у повному обсязі передбачено цільові видатки з державного бюджету на забезпечення хворих препаратами інсуліну. Але «місцеві органи влади не усвідомлюють масштабності та наслідків цього захворювання», стверджує МОЗ. Моніторинг забезпечення хворих на цукровий діабет свідчать про постійне підвищення ціни на інсулін, відповідно дорожчає лікування одного хворого. Територіальні органи охорони здоров’я ігнорують рекомендації МОЗ щодо призначення препаратів інсуліну. Відсутній дієвий контроль за ефективністю лікування хворих.
Як зазначає МОЗ, територіальні органи охорони здоров’я виділені кошти використовують нераціонально. Ситуацію підігрівають ще й скандали з проведенням тендерів ненадійним компаніям. У квітні 2011 року прокуратура Подільського району Києва порушила кримінальну справу №57-2499 за фактом розтрати посадовими особами ЗАТ «Індар» ввіреного їм майна шляхом зловживання своїм службовим становищем, а також за фактом підробки документів. Протягом трьох років його колишнє керівництво створило при заводі п’ять комерційних структур із метою виведення активів заводу, а також для можливості маніпулювати ціновою політикою. Зараз працівників звільнено, а розлив інсулінів та відвантаження партій у регіони відбувається регулярно, повідомляє прес-служба ПрАТ «Індар».
КРОК ДО ЦИВІЛІЗОВАНОГО ЛІКУВАННЯ
Є ще одна суттєва деталь, від якої страждають люди. Пані Наталя з міста Києва, що живе з цією проблемою 22 роки, розповідає, що той інсулін, який їй виписують у поліклініці, не підходить їй і погано впливає на її організм. Те, що кожному хворому потрібен індивідуальний підхід, зазначають і науковці, й лікарі, й самі розробники державної програми.
«Вузьке питання — відносно механізму забезпечення хворих на цукровий діабет інсуліном. Я вважаю і думаю, що ми цього року перейдемо на рецептурну систему. Ми повинні дати змогу хворому та лікареві вибирати той інсулін, який найбільш ефективний. Якщо ми перейдемо на рецептурну систему, це буде крок до цивілізованого лікування. Зараз це питання обговорюється. Я знаю, що в міністерстві налаштовані на це. Спершу потрібно пройти підготовчий період, визначити механізм оплати, підготувати мережу аптек. А це треба вирішувати на рівні Міністерства охорони здоров’я, Міністерства юстиції, інших міжвідомчих підрозділів», — пояснює ситуацію Микола Тронько. Перехід від тендерної до рецептурної системи поступово відбувається.
Пілотне випробування пройшло в Полтаві. Фахівці кажуть — успішно. Перешкодою нововведення є комерціалізація аптечної структури України, відсутність достатньої кількості комунальних аптек. Приватні фармацевти сьогодні не готові рубати ту гілку, на якій сидять, — принаймні доки в них не буде пільг. Сам перехід до рецептурної системи видачі інсуліну —непростий. «Це не моментне рішення, — розповідає «Дню» головний лікар Львівського обласного ендокринологічного диспансеру Юрій Вендзилович, — повинні бути задіяні відповідні аптеки. Рецептуру ввели, але невідомо, хто і де буде відпускати ці ліки. Оскільки зараз аптеки — в основному приватні структури, а не комунальні. А приватні завжди хочуть мати вигоду».
САМ СОБІ КОНТРОЛЬ
Лікування цукрового діабету складається з кількох етапів: харчування, медикаментозне забезпечення, профілактика й самоконтроль. При цьому важливим є санаторне оздоровлення, яке потребує масштабного фінансового забезпечення. Мінімальна ціна одного профілактичного курсу становить понад 5000 гривень. Із мінімальною зарплатою в 960 гривень не кожен українець зможе пройти цей чи не найважливіший етап оздоровлення. Путівок від Соцстраху на усіх хворих не вистачає. Та й тут не без проблем. Юрій Вендзилович каже, що за останні півроку їхній диспансер не отримав жодної путівки — через непроведення тендеру. Путівок не отримали й у Миргородському санаторії «Березовий гай». У ньому, до речі, характерна для багатьох інших галузей ситуація, коли на ринок виходять іноземні інвестори. Французька фірма «Санофі» вже три роки поспіль виділяє кошти для оздоровлення хворих дітей. І їм не бракує ентузіазму: представник компанії Жан Поль Шоєр зазначає: «Ми можемо сказати — ну це ж лише 60 дітей із восьми тисяч, але ми вважаємо, що це вже вагомо». Тут діти спілкуються зі своїми ровесниками, в яких такі ж проблеми зі здоров’ям, відчувають дуже важливу підтримку — вони не самі.
«У нас є таке правило — самотніх немає. Усі допомагають одне одному, незалежно від того, в кого який рівень цукру», — каже Ярина БЛИНДА зі Львова, яка вчетверте в санаторії. Діагноз «цукровий діабет» почула шість років тому. До речі, працівники миргородського санаторію самотужки зробили те, що нині є дуже важливим для безпечного перебігу захворювання, — створили повноцінну школу самоконтролю. Тут діти вчаться контролювати свої фізичні навантаження, рівень цукру в крові, врегульовують своє харчування. Школи самоконтролю необхідні й начебто впроваджені у всій країні. Та говорити про їхню дієвість не випадає. «Мають бути кабінети по всій країні, але зараз вони функціонують формально, без належного фінансового та організаційного супроводження, — продовжує коментувати ситуацію Микола Тронько. — Ми можемо вирішити цю проблему. Є наукові результати: ті люди, які мають інформацію, краще піддаються лікуванню».
На прикладі цих дітей дуже важливо зрозуміти, що кожен із них самостійно бореться зі своїм непростим захворюванням. Його неможливо вилікувати, але з ним можна жити повноцінно, самоорганізовуючись. У сім’ї Ярини НАЛИВАЙСЬКОЇ з Дніпропетровська двоє синів хворіють на діабет. Але саме це убезпечує її та дітей від аморфного, збайдужілого стану: «Не потрібно закриватися у своїй оболонці. Кажуть, у сім’ї моїй горе. Ні, ми так не кажемо. Ми не кажемо, що хворіємо на діабет. Ми кажемо, що в нас такий спосіб життя». Мати переконана, що після повернення додому її хлопчики стануть значно самостійнішими. У свої сім і дев’ять років вони вже знають, що перед суспільством часто стоять непрості виклики. Але кожна маленька організована дія допомагає їх подолати. Особливо тоді, коли ставати самостійними доводиться набагато раніше, ніж цього потребує соціум. Такій школі самоконтролю варто повчитися і тим, хто незалежний від рівня цукру, але залежний від своїх невиправданих потреб.
