У житті, помічено, часто буває так — то немає відповідної вази для високих, наприклад, хризантем, то вона нарешті є, але квіти ніхто не дарує. Що ж, за життєвими контрактами, все начебто нормально. Врешті-решт, у вазу можна завжди поставити непафосні милі квіти, куплені для самої себе. Головне в житті — бажання до всього (звичайно, як складова здоров’я). Можна жити в режимі I’m just looking (я лише дивлюся), і бути щасливою, можна безкоштовно фантазувати скільки заманеться, а платити лише за те, що варте уваги, і не комплексувати з цього приводу. Все одно — чим швидше бігти, тим більше попереду побачиш спин, що обігнали тебе. Як на мене, — на здоров’я. Для себе на якомусь етапі обрала інший шлях — насолоджуватися самою можливістю бігти — без задишки, пружно, з посмішкою, а отже, нести свою ношу легко. Краще все-таки бути простим крученим паничем, ніж перейматися тим, що VIP-квіти не запросили тебе в спільний літній круїз. Та й нерви у панича міцніші, характер більш лагідний, от його й люблять апріорі. Тоді, коли зніжені клумби вже зійшли з дистанції, панич, знай своє, крутиться.
Колись було у мене багато газетних псевдонімів. Все від того, що по декілька публікацій на шпальті одночасно і під одним прізвищем друкувати було непристойно. Якщо дуже поспішала, то підписувалася і «вівторком» і «середою». До п’ятниці не дійшло — в один з четвергів редактор вчинив галас, обізвавши дитячим садком і ще чимось (важко відтворити, навіть не розчула), вибігши з кабінету. Сьогодні ось можу підписатися і «п’ятницею», оскільки виходжу з колонкою в номері напередодні вихідного дня. Та на думку таке не спаде. Радію, що опинилася на шпальті в такому думаючому, мислячому нестандартно оточенні авторів. Неповторність життя саме в її повторюваності і, володіючи особливим газетним чуттям, в «Дні» дозволяють постійно шукати свій ракурс і навіть злегка позначивши нюанси, можна розраховувати, що тебе зрозуміють.
На тлі цих напівліричних роздумів і, перебуваючи в довгому темному переході в самому центрі міста, прямуючи до готелю «Дніпро», все намагалася намацати в сумці через плече свій мобільник. Потрібно було ще раз уточнити місце зустрічі зі співрозмовником для майбутнього матеріалу. Відразу пригадала, як сама не раз спостерігала скрізь — у транспорті, на роботі, в ресторані, якими хаотичними стають при цьому рухи, як неозвучені думки відбиваються на схвильованих обличчях. І так не один раз на день — у результаті картина виходить досить тривожною. Ось і сама стала типовою ілюстрацією до стандартної ситуації. Тільки я так і не знайшла свій телефон. Лише хвилин через тридцять зрозуміла — його просто вкрали. Причому — відчула, що зовсім недавно, в цьому ж переході. Вистава пограбування була поставлена дуже грамотно: всі, хто піднімався сходинками, виходячи з переходу, бачили змученого хлопця з протягнутою рукою. Поряд з ним голодне немовля. До жінок-жебрачок з дітьми вже звикли, а тут... Відкривши сумку, почала щось там підшукувати, і в цей момент, мабуть, чиясь рука вмить полегшила вагу моєї сумки, підкравшись із-за спини.
Неприємний момент. Хай не глобально, але порушено нормальний перебіг планів. Швидко побігла в гніздо Київстару, що в Пасажі, — треба ж спробувати хоч повернути свій номер. Декілька годин з оператором вивчали мою базу, ніби граючи в своєрідний морський бій, намагаючись засікти останні контакти. Два дзвінки підтвердилися, а ось третій (за їх процедурою потрібно підтвердити три останні телефонні з’єднання) — ніяк. Вхідні не враховуються, а мої дзвінки чомусь не відбилися. Мені відмовили, хоч окрім старих цифр мені нічого не потрібно було. В оператора під номером три був такий монотонний і сонний голос, як пряма лінія на кардіограмі покійного, що гаяти час, зрозуміла, просто безумство. Швидко розпрощалася з самовпевненим Київстаром і обрала собі нового оператора. Ось тільки з пам’яттю і номером доведеться попрацювати. Залежність від постійних телефонних контактів у нашій свідомості надто роздута, а ось розуміння шкоди для нервової системи самого господаря мобілки, практично згладжено. Варто хоч інколи згадувати, що якщо умовно кажучи, вушка балакучі пов’януть — дорожче коштуватиме. Тепер навіть жартують, що зовсім не час — гроші, а вушка на маківці — важливо свій сигнал уловити.
Ось так опинившись у вакуумі мимоволі, почала сканувати вулицю, придивляючись, що б і собі з вражень привласнити. Адже зараз ніби з’явився час для себе. Щоправда, ємкий англійський вислів «to have а me time» має зовсім інше значення і передбачає неробство, яке хоч інколи варто дарувати собі, але не будемо дріб’язковими. Завжди відбувається так — один накопичує, наче вирішив жити вічно, інший витрачає, ніби негайно помре, один краде (причому, не лише в переході), жертва хоче якогось розуміння. Дехто ж все це спостерігає навіщось, запам’ятовує як мінімум, аби розповісти іншим, і в цьому є певна сатисфакція.
Того дня щастило мені на жебраків. Біля Подільського ринку сиділа старенька, її очі були прикриті круглими зеленими окулярами. Всіх, хто давав їй копієчку, вона запитувала — за кого голосувати будете. Треба ж, може це костюмоване соцопитування, подумала я. Цілком виправдана і логічна недовірливість того дня заважала мені навіть вибрати справжні помідори, всі під руку лізли підплівкові. Звичайно, вони і гарніші і при рум’янці, тільки я шукала пізніх городніх дітей. І, нарешті, побачила — ось вони, маленькі, скромні та пружні і пахнуть свіжістю. На них ніхто і не дивився, і молодиця зраділа хоч одному покупцеві. До того ж почав раптово накрапати дощ, і промайнула думка, може все ж таки перевести свою творчу неспроможність (сподіваюся лише того дня) у політичну активність. Скільки кольорової «агітухи», і головне, всі обіцяють різкий старт. Ось так, аби зрозуміти, як нелегко живеться критично недовірливим людям, треба було позбутися мобілки і можливості без телефону відновити свій день. Ще зовсім недавно ми раділи тому, що увірвалися в нове тисячоліття, пам’ятаєте, сперечалися, маючи намір день відібрати у XX століття, як у минулі часи прагнули виконати п’ятирічку за чотири роки, а ось вже й 2012-й готується вискочити з підліткового віку. Старе століття всіх старанно вчило оптимізму, а зараз Європа, хоча й інфікована кризою, тут як тут — зі своїми правилами. Все одно виходить — то кольчуга замала, то завелика. Не сидить костюмчик.
Влаштувалася за столиком відкритого кафе в центрі міста і відчуття — ніби лежу на газоні, а мене не видно. Дивлюся, вдивляюся, щось із чимось порівнюю, граю з пам’яттю, яка, на щастя, не залежить від чужих сервісних послуг. У моїй мобілці була улюблена картинка — «Дощ у Брюсселі», написана витонченим художником Алі Ізенбеком 1924 року. Власне кажучи, подумала, адже нічого не міняється — ось такий дощ, як і на картині, зараз під Києвом, а люди так само метушаться в своєму вічному бажанні все встигнути. Картина увібрала всі митарства і автора, і епохи, майстер володів могутнім бажанням людини, яка не втратила делікатної цікавості, пізнати бездонність простого буття. Схоже на репортерську жагу.
Понад усе мене постійно приголомшує, що своїми роздумами можна поділитися з читачем, і наша газета вирішує це. Головна вимога, гадаю, акуратність у всьому: щирості, відсутності тону комуналки, диктату світоглядного посилання.
Завжди пам’ятаю гасло на старовинному балконі в Люксембурзі «Ми хочемо залишатися такими, якими ми є». Мені здається, що «День» робить нас набагато кращими, даруючи впевненість відповідності, якщо хочете, допомагаючи щось пропустити так і не дізнавшись, проспати щось важливе. Скажу відверто — багато чого навчилася, читаючи газету, книги з бібліотеки «Дня», багато чого просто і не знала. Газет багато, але «День» не сплутаєш з іншими. Живучи в центрі міста, бачу, як зараз жваво розкуповують свіжий номер, і це приємно.
Ось так — скромна, як «польовий», проживу і без псевдоніма.
