Лежу, вставати не хочеться. Тепло, затишно, ніхто не чіпає — благодать. Дружина на кухні каструлями деренчить, зготує їсти — й на дачу. Сердиться, що ніхто не допомагає. Нервовою стала. А навіщо мені дача? Поки зберешся — стільки часу треба. А там — сюди-туди й день пропав. Сусідський півень закричав. Навіщо тримають, яєць не несе? Дитячі голоси під вікном. Марія Іванівна внуків у садок повела. Марія Іванівна, Марія... А яка була, а я який був... Знову півень кричить. Бридкий птах. Спокою від нього немає. Сьогодні ж зайду до сусідів, скажу щоб зарізали. Не погодяться — зберу підписи в під’їзді — і в жек. Треба день спланувати, щоб нічого не забути. Пам’ять вже не та. І руки вже не ті.
З ранку в соцзабез — нагадати, що ще живий. Шкарпетки купити нема за що. Як жити? Кажуть, у тебе діти, допоможуть. Може, кому й допоможуть, а тут самі дивляться, щоб їм дали. За кордон хочуть. Кому вони там потрібні? І хто тут залишиться? В автобусі кожен другий з посвідченням їде.
У поліклініці давно не був. За здоров’ям стежити треба. Он Матвій Семенович приндиться, приндиться — старості я не боюся, я від неї імунітет маю. Звичайно. Поки пост займав — санаторії, курорти — тримався. А як під зад дали — відразу й цукор, і ацетон, і солі. Ось як світ влаштований: скільки в кріслі не сиди, а настане час — поступитися доведеться. Влада не вічна. Молодість завжди закінчується старістю.
У поліклініці добре б до тієї молоденької потрапити, що минулого разу дільничну підміняла. А то наша лікарка ніколи не вислухає. Часу в неї немає. Рецепт у руки й випроваджує. Мені не рецепт, мені тепло людського спілкування треба. От молоденька, так та зі мною цілу годину розмовляла, уважна така. Видно клятву Гіппократа пам’ятає. Може, шоколадку їй занести? Ні, за один раз не занесу. А в дільничної — склероз, тільки рецепти й пам’ятає. Взагалі народ здрібнів, кожен тільки про себе думає. Поговорити нема з ким. Іноді ловлю себе на тому, що сам із собою розмовляю.
Двері грюкнули. Мабуть, на дачу пішла. Добре, що вчора пояснив, що в поліклініку викликають. А то не відчепилася б. Тепер можна вставати. Біля вікна постояти, подивитися, як люди ходять. Потім... що потім? Треба записувати, нічого не пам’ятаю.
