Цього тижня виповнилося 20 років із дня прийняття Закону «Про мову в Українській РСР». Цей документ, прийнятий 28 жовтня 1989 року, ще задовго до проголошення незалежності України, став проривом національно-демократичних сил і підсумком тривалої боротьби української інтелігенції проти радянської влади. Державною мовою було проголошено українську: «Відповідно до Конституції Української РСР державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Республіканські й місцеві державні, партійні, громадські органи, підприємства, установи і організації створюють всім громадянам необхідні умови для вивчення української мови та поглибленого оволодіння нею».
За двадцятирічний період після цього історичного моменту українська мова залишається єдиною державною. Це є аксіома, якщо не брати до уваги дешеві політичні спекуляції та обіцянки, які, на щастя, ніколи не будуть втілені в життя (принаймні це розуміють мислячі люди). Проте й без політики, все ж, більша частина України залишається російськомовною, хоча російська у більшості випадків тут така, що почувши її Пушкін чи Некрасов сильно б засмутилися. Разом із тим все більше й більше молоді східних регіонів починають говорити української мовою — і виходить це у них так гарно й природно, що ніколи б не подумав, що ці люди виховувались в російськомовному середовищі. А все просто — вони повертаються до мови, яку пам’ятають генетично.
До редакції надійшов лист нашої авторки Надії Князев, який вона присвятила річниці прийняття Закону «Про мову в Українській РСР». Разом із листом, вона надіслала текст п’ятнадцятирічної дівчини Віталії Коваленко під заголовком «Що я можу зробити для рідної мови?» Саме цей заголовок і став темою опитування, яке ми провели серед друзів «Дня» — молодих людей з усієї України.
Напередодні ювілею Закону України «Про мови в Українській РСР» мимоволі пригадалися мені Путінові 17 мільйонів. Як прем’єр-міністр Російської Федерації Володимир Путін 7 липня 2009 року на зустрічі з президентом США Бараком Обамою, яка відбулася в рамках робочого візиту американського президента до Російської Федерації, виклав Баракові Обамі підходи Росії до відносин із Україною з акцентом на те, що ця країна, де, як він сказав, живе 17 мільйонів росіян, дуже важлива для Росії. Володимир Путін іще з часів свого президентства в Росії не раз твердив про нібито «17 мільйонів росіян в Україні», не пояснюючи, звідки регулярно бере такі однакові й незмінні дані. Ще раніше, будучи президентом Російської Федерації, в інтерв’ю популярному американську журналу «Тайм» у грудні 2007 року Володимир Володимирович заявив, що в Україні «із 45 мільйонів населення 17 мільйонів етнічних росіян, а 80% вважають російську мову своєю рідною». Очевидно, 80% населення України. Насмілилася перевірити наведені Володимиром Володимировичем цифри, бо інформація виглядає надто сумнівно. Більше того, 17 мільйонів фігурують у Путіна ще з часів його президентства, себто три-чотири роки тому він посилався на них. Щоб не бути голослівною і непереконливою, вирішила зіставити наведені цифри з офіційною статистикою.
Відповідно до резолюції Економічної та соціальної ради Організації Об’єднаних Націй від 19 липня 1995 року щодо проведення країнами — членами ООН у 1995 —2004 рр. національних переписів населення, 5 грудня 2001 року в Україні відбувся Всеукраїнський перепис населення. Це перший національний перепис населення, оскільки попередній було проведено 1989 року, — напередодні набуття Україною статусу незалежності. Метою проведення першого Всеукраїнського перепису населення було одержання об’єктивної інформації про докорінні зміни, які відбулися в соціально-економічному житті та устрої незалежної України, створення інформаційної бази демографічних та соціально-економічних даних щодо чисельності населення, його національного, мовного, сімейного складу, розподілу за віком, статтю, громадянством, рівнем освіти, джерелами засобів існування, професійної приналежності, становищем у занятті, міграційною активністю тощо як по країні в цілому, так і за всіма її адміністративно-територіальними одиницями.
Проводячи Всеукраїнський перепис, в Україні прекрасно розуміли, що особливістю національного складу населення України завжди була його багатонаціональність, а тому декілька запитань респондентам було поставлено стосовно національного та мовного стану.
Так ось, за даними Всеукраїнського перепису населення, який було проведено 5 грудня 2001 року, на території країни проживали представники понад 130 національностей і народностей. Росіяни складали 17,3 відсотки, тобто 8334,1 осіб (перепис населення у 1989 році фіксував росіян 22,1%). Загальна кількість наявного населення України, за даними Всеукраїнського перепису населення, становила 48 млн. 457 тис. осіб. Мовний склад населення України, за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, характеризувався так: українську вважали рідною мовою 85,2% тих, які назвали себе українцями (іншу — 14,8%); 3,9% росіян вважали українську мову рідною, а 95,9 росіян вважали рідною мову своєї національності. При цьому українську мову вважали рідною 67,5% населення України, що на 2,8 відсоткового пункта більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення, у порівнянні з минулим переписом населення цей показник зменшився на 3,2 відсоткового пункта.
Дані стосовно найбільш численних національностей за реѓіонами України згідно з Всеукраїнським переписом виглядають так. Найбільше росіян у Севастополі — 71,6%, або 270,0 тис. осіб, та в Криму — 1180,4 тис., або 58,3%. До речі, в Донецьку проживає лише 38,2% росіян, або 1844,4 тис., в Дніпропетровську — 17,6%, або 627,5 тис.осіб. Порівняно невеликий процент росіян і в Луганську — 39,0%. У першій українській столиці —Харкові — росіянами себе назвали 25,6%. У столиці, до слова, 13,1% росіян. В Івано-Франківській області, виявляється, проживають лише українці (97,5%) та росіяни (1,8%).
Якщо ж допустити, що сімнадцять путінських мільйонів склалися шляхом додавання тих, хто вказав національність «росіянин», — 17,3% та тих, хто вважає російську мову як рідну, — 29,6%, — то також не вийде 17 мільйонів. По-перше, російську мову рідною вважають 95,9% зареєстрованих росіян. А по-друге, за таким принципом офіційні цифри не встановлюються. Щоправда, ще можна додати результати двох останніх переписів — 1989 та 2001 років: 8334,1 росіян, зареєстрованих 2001-го, та приблизно 12 мільйонів росіян, зареєстрованих у 1989 році. Але, по-перше, сумарна цифра вийде не 17 мільйонів, а по-друге, так не складають цифри навіть не за правилами.
У Російській Федерації останній Всеросійський перепис проходив з 9 до 16 жовтня 2002 року. Українцями 2002 року назвалися 2 942 961 осіб, або 10,6% (1989-го українців у Росії було 4 362 872). Щоправда, 230 558 осіб, або 22,5% з-поміж іноземних громадян, назвалися громадянами України. Всього населення в Російській Федерації, за даними Всеросійського перепису населення, було 145 166 731 осіб (1989 року ця кількість становила 147 021 869). Для більш повної картини наведу ще одну цифру: кількість міського та сільського населення — українців, які володіють російською мовою. Так ось, із 2 942 961 зареєстрованих українців 2 935 845 вказали, що володіють російською мовою. Українською мовою, окрім російської, вказали, що володіють, 1815 210 осіб. І ще одна, на жаль, прикра цифра. Лише 1 267 207 із тих, хто назвався українцем в РФ, себто із 2 942 961, сказали, що володіють українською мовою. Отже, 1 675 754 українців у Росії не володіють українською мовою! І хто винен? Не тільки Путін із Медведєвим. Дані, хто з росіян в Україні не знає російської мови, у Всеукраїнському переписі 2001 року не наводилися. В Росії, очевидно, такого запитання не зрозуміли б.
Причому володіння мовами, окрім російської, населенням найбільш численних національностей (400 тисяч осіб і більше) серед тих, хто назвався українцями, виглядає так: 292 українці в Росії володіють аварською, 69 — адигейською, 954 — азербайджанською, 32 — алтайською, 1413 — вірменською, 825 —башкирською, 9510 — бурятською, 533 — грецькою, 1927 — грузинською, 22 —даргинською, 340 — івритом, ідишем, 170 — кабардино-черкеською, 3547 — казахською, 49 — калмицькою, 76 —карачеєво-балкарською, 124 —карельською, 954 — комі, 72 — комі-пермяцькою, 141— корейською, 79 —кумицькою, 15 — лакською, 763 —латиською, 42 — лезгинською, 1044 —литовською, 224 — лугово-східною марійською (марійською), гірськомарійською; 9399 —молдавською; 899 — мордовською, мокша-мордовською, ерзя-мордовською; 70 929 — німецькою, 221 — ногайською, 383 — осетинською, 18164 — польською, 16 —табасаранською, 3 688 — татарською, троє — татською, 21 — тувинською, 226 — удмуртською, 2 320 —узбецькою, 553 — фінською, 26 — хааською, 834 — циганською, 702 —чеченською, 898 — чуваською, 408 —естонською і 335 —якутською.
Ситуація зі знанням української мови в Російській Федерації така. Найбільше українською мовою, звісно, після українців, володіють... росіяни (483 715). 14 412 білоруси вказали, що володіють українською. А ще українською мовою в Росії володіють 237 аварців, 877 азербайджанців, 2 365 вірмен, 726 башкир, 72 буряти, 67 даргинців, 89 інгушів, 111 кабардинців, 352 казахи, 80 кумиків, 209 лезгінів, 349 марійців, 739 мордовців, 2 066 німців, 374 осетини, 4 809 татар, 326 удмуртів, 469 чеченців, 1 148 чувашів, 93 якути. Картина менш оптимістична.
У графі Всеросійського перепису населення 2002 року українці (українцями, за Всеросійським переписом, є буковинці, верховинці, гуцули, козаки із українською мовою) складали так: 1 088 279 чоловіків у містах та 1 162 919 міських жінок (всього у містах в РФ живе 2 251 198 українців). У російських селах живе 691 763 українців, з яких 321 885 — чоловіки і 369 878 — жінки.
Дивно, але із 2 942 961 українців у РФ володіють російською мовою 2935 845. Із 2 251 198 українців, які живуть у містах, 2 245 420 вказали, що володіють російською мовою. Із 691 763 українців, які живуть у російських селах, російською володіють 690 425. У Москві, наприклад, живуть 253 644 українців, з яких російською мовою володіють 251 982 (?!). Виявляється, в столиці РФ дають собі раду без російської мови 1 662 українці.
Цікаво, а чи запитав Барак Обама, скільки українців живе в Російській Федерації? А дуже-предуже цікаво: чи знатиме істинну картину про Україну, українців, українську мову в Росії й, звісно, про росіян, російську мову в Україні 44-й американський президент?.. І не менший інтерес для мене представляла б відповідь Володимира Володимировича: яку політику стосовно українців у РФ має проводити українська влада та які меседжі від українських керманичів мав би почути Барак Обама, Ангела Меркель, Ніколя Саркозі. І навіть Дмитро Медведєв...
Що я можу зробити для рідної мови?
Віталія КОВАЛЕНКО, 15 років, студентка першого курсу Львівського коледжу зв’язку Державного університету інформаційно-комунікаційних технологій:
— Що я можу зробити для рідної мови? Для когось це важке запитання, для декого — не дуже. Багато хто із нас говорить не своєю рідною українською мовою. Інші щодо такого питання навіть і не задумуються, адже вони не стежать за своїм лексиконом. Ми, підлітки, не бачимо проблеми в тому, що говоримо погані слова, і для нас це здається крутим. Але що ж означає говорити рідною мовою?
Українська мова є однією з найбагатших мов світу, наймилозвучнішою; в ній налічується дуже багато пестливих слів. І чому ж ми поганими, нецензурними словами обливаємо її брудом?! Наша мова — це найбільша гордість і добро, можна сказати, золото нашого народу. Ми не повинні її цуратися. Для того, щоб збагатити нашу мову, потрібно навчитися правильно розмовляти, не говорити погані слова, які часом зі злості вилітають з наших уст, хочемо ми цього чи ні. Треба старатися більше читати, тому що ми набираємось більше культурних слів і тим самим збагачуємо свій внутрішній світ красою українського життя. На мою думку, мені та моїм ровесникам потрібно навчитися поважати рідну мову, не соромитися її, бо це наша мова, мова нашої Батьківщини, нашого Кобзаря, наших матерів. Навіть найбільші матеріальні цінності не замінять духу нашого народу та його мови.
Я переконана, що мова — це не тільки засіб спілкування, а й бездонна криниця, яка містить інформацію про світ, про наш народ. Потрібно зрозуміти: як ми покажемо себе в мові, так ми покажемо, який ми є народ, яка ми є сила! І тому справа кожного українця — знати, берегти, любити, збагачувати рідну мову! Як парость виноградної лози — за Максимом Рильським услід...
Артем ЖУКОВ, студент четвертого курсу Національного університету «Острозька академія»:
— Мова дорівнює нації. Ця істина перевірена століттями ментальних випробувань. Потуги ж русифікаторської політики Катерини ІІ, Олександра IIІ та інших державних «деміургів», швидше, викристалізували особливий, притаманний лише українству формат взаємодії мови з її носіями. Радянська ж масна кістка українському народові — коренізація, на жаль, не довго тиснула на нерви керівництву РКП(б), а наступна русифікація, як на мене, скоріше, підкреслила жирною лінією літери в твердженні «мова є насамперед ознакою національної ідентичності». Парадокс у тому, що навіть попри столітні гноблення, стержень національної ідеї — мова — все ж консолідує націю, а не навпаки. Варто усвідомити, що мовою та культурою не варто спекулювати, а маніпулятивні потуги удостоєних керувати прорубують діру у довго і наполегливо мурованому фундаменті національної інтелігенції... Впевнений, що від кожного окремо залежить, чи продовжувати традицію збереження нитки національної ідеї — рідної мови, чи ні. Моїм особистим пріоритетним завданням є робити все можливе, аби не спаскудити здобутків наших дідів у мовній сфері.
Кирило КОМІССАР, студент третього курсу Севастопольського міського гуманітарного університету:
— Рідна мова... Можна підібрати дуже багато найкращих епітетів для уславлення рідної — української — мови. Жодна мова у світі не зазнала такого жахливого нищення, як українська: від Польщі, а особливо від Московії-Росії. Результат — мільйони українців не вважають власну мову рідною, а решта може піддати сумніву необхідність щось для цієї мови робити. Більше того, ми можемо легко визнати другою державною ту, яка століттями утискала нашу...
На щастя, українська мова не тільки толерантна, може погодитись на співіснування з іншими, вона ще й сильна — вистояла, вижила, допомогла вижити своїй нації. Нація отримала свою незалежність. Може, час тепер допомогти мові?
Василь МАРДАЛЬ, студент четвертого курсу Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича:
— Ми не наші західні сусіди, котрих вже першими словами вчать, що вони є поляки. Тому для нас мова означає більше, ніж просто система слів і знаків, що служить для вираження і спілкування. Це навіть не тільки мова батьків і дідів, а радше щось більше — інструмент для самовираження нації, місток до духовного єднання зі своїм народом і вагомий чинник для ідентифікації, отже заразом фундаментальний елемент світогляду. А в такому суспільстві, як наше, вона (точніше, ставлення до неї) може бути свого роду лакмусовим папірцем, що багато в чому показує реальний стан речей.
В Україні стало вже доброю традицією в річницю прийняття закону «Про мови УРСР» згадувати як про відсутність такого ж закону у роки незалежності, так і про мовну проблему, котра, може, і є проблемою, але точно вже не такою, як показують її нам політики, зокрема, під час виборів. А проблемою все таки є, хоча б тому, що неможливо без проблем на даному підѓрунті в багатомільйонній країні, де проживає близько 100 етнічних груп, а титульний етнос так щиро щебече двома мовами й їхнім химерним гібридом. Проте, на жаль, реальність нашого сьогодення є такою, що єдиною мовою, котру варто охороняти в Україні, є українська. Сумно? Так. Боляче? Так. Корені причин такої ситуації сягають в наше підімперське минуле.
Все це — дуже цікава дискусія, котра, маю надію, таки незабаром виникне, і бажано не на рівні бабок на базарі. Та дуже важко, а точніше неможливо висвітлити цю проблему на обмеженій газетній шпальті, а побіжно згадати її було б неправильно.
Не маю нічого проти будь-якої з мов етнічних груп, що населяють нашу з вами Батьківщину, і підтримую їх цілком природне прагнення до захисту і розвитку своєї мови в рамках чинного законодавства та на базі Європейської хартії регіональних мов. Але виходить, що захищати треба саме українську — не тому, що вона як мова титульного етносу не підпадає під дію Хартії, і навіть не тому, що нашій владі просто не до неї, а тому, що власними діями ми самі її розвалюємо, і робимо те, що навіть деякими статтями Кримінального кодексу карається.
Блаженний і уже нині покійний Папа Римський Іоанн Павло ІІ писав, що коли хочеш змінити світ, то почни із себе. Ну що можу зробити? Відповідь нібито нескладна (пишу так, бо в певних регіонах з цим можуть бути труднощі) — РОЗМОВЛЯТИ, розмовляти, бо колись чув, як мама колискову нею співала, нею сказав перше слово, нею колядував, прославляючи Бога, нею горланив у 16 секторі львівської «України», підганяючи наших хлопців вперед, нею казав коханій, що люблю, і нею ж таки просив у неї пробачення...
Перефразовуючи де Голля, хочу зазначити, що не поважаючи іншої мови, ніколи не любитимеш своєї. Скажу навіть більше: головне те, що ти говориш, а не якою мовою це робиш. Та попри всі ці істини, хто ж ми такі без нашої рідної мови?
Ігор ЛОСЄВ, студент третього курсу Севастопольського міського гуманітарного університету:
— Останнім часом суперечки з приводу мовного питання в Севастополі, та й у Криму взагалі, все більше загострюються. Все частіше ми бачимо різноманітні передачі місцевого телебачення, де політики та науковці нібито намагаються вирішити або хоча б наблизитися до спроб вирішення цього питання. Чесно кажучи, більшість цих передач дивитися нецікаво, а інколи й взагалі смішно. Коли менш освічені з опонентів починають переходити на особистості, згадувати суперечливі моменти з історії, вдаючись до нікому не потрібної демагогії замість чітких коментарів та відповідей або намагаються перевести питання взагалі в інше, вигідніше їм особисто русло. Не дуже схоже на інтелектуальне, поважне і, найголовніше, продуктивне спілкування, чи не так? Що ж ми можемо зробити, щоб українська мова відродилася? Нібито треба прийняти закон, у якому вона визнається державною, але вже є такий. Це питання міститься в іншій площині, ніж державні документи, постанови, закони — у свідомості людей, усього суспільства. Кожен має задуматися, що він може зробити для своєї рідної мови. Найголовніше, я вважаю, мовою треба користуватися. Тільки постійне спілкування може оживити будь-яку мову, вивести її зі стану існування тільки на папері. Я люблю українську літературу, мистецтво, культуру. Наша країна має найдивовижніші й найкрасивіші місця на землі (останнє, яке я відвідав, було місто Чернівці). Я пишаюся тим, що можу розмовляти українською, не так часто, як би хотілося, але ж, з іншого боку, це дає мені добрячий стимул подорожувати країною та спілкуватися з людьми з різних її куточків. На мою думку, найбільше, що я можу зробити для рідної мови, — це навчити моїх майбутніх дітей поважати і любити її.
І дуже важливо не тільки любити рідну мову, а й поважати й вивчати інші!
Дар’я ВОРОБЙОВА, випускниця Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, учасниця Острозького клубу вільного спілкування молоді:
— Власне, моє знайомство з українською мовою почалося ще у першому класі, бо відправили мене навчатися в українську гімназію. Тож із самого початку свого навчання я полюбила українську мову так само, як і свою рідну — російську. Ніяких незручностей з цього приводу не відчувала й навіть не знала, що в нашій країні є така проблема, до тих пір, поки мені про це не сказали з телевізора. Особисто я ще у далекому 2004-у ставила свій власний експеримент — я вирішила розмовляти українською мовою у буденному житті й подивитися, як будуть реагувати на мою українську мову у найсхіднішому місті України — в Харкові. Маю сказати, що першою реакцію незнайомих людей було те, що вони вважали, що я приїхала з якогось села і що я не місцева. Інші думали, що я приїхала з Києва, а деякі навіть припускали, що я з Західної України. Для всіх було дуже дивним чути українську мову від харків’янки. Це мене дуже дивувало, адже державна мова скрізь одна. Тож чому виникають такі протиріччя?
В першу чергу, проблема в голові кожного жителя східної України. Чомусь перша реакція на українську мову — відчуження. Так було ще 10 років тому, коли запровадили українські канали на телебаченні, так було два роки тому, коли ввели українську мову в кінотеатрах, так, мабуть, буде ще довго, поки не настане той день, коли всі жителі нашої країни будуть знати і українську, і російську мови. Часто, виходячи з кінотеатру з друзями, я чую запитання — а якою мовою йшов фільм? Тож молодь зараз часто вже не помічає різниці між українським перекладом і російським. І це перший крок, який ми можемо зробити на зустріч українській мові. Другий крок — це свідомий вибір. Свідомий вибір у використанні української мови хоча б в офіційних справах, в документації тощо. Я, наприклад, навіть квитанції на оплату комунальних платежів заповнюю українською мовою. І так само має бути з усім іншим: із меню в ресторанах, із рекламою на вулицях міста, з афішами, з етикетками в супермаркетах. Як тільки мова почне скрізь оточувати нас ми врешті-решт вивчимо її і полюбимо, як найспівучішу мову на Землі.
