Шведи вважають іноземців досить потішними, оскільки на їхньому фоні гостріше відчувають щастя бути шведами. Ще стереотипи нагадують, що вони небагатослівні та замкнені. Зізнаюся, нічого цього не помітила, можливо, тому, що такої скрупульозної мети не ставила. Те, що схопила на льоту, швидше, свідчить про зворотне або про те, що туристське око націлене на яскравий сигнал.
У такому настрої, стоячи перед музеями у Стокгольмі, роздумувала, куди піти у відведені три години — до музею вельми заслуженого корабля (на думку шведів) або у «флігель Карлсона», що поряд. Вирішила встигнути в два — адже вони зовсім різні і чуттям уловила — саме завдяки цьому розкажуть про шведський характер найпереконливіше.
У першому — Музеї фрегата «Ваза» — виставлений, начебто невдаха, корабель, який безславно потонув, тільки-но вийшов із порту. Він пішов на дно не під час морського бою, просто не впорався з великими хвилями. Шведський характер виявився в тому, що, піднявши через сторіччя з дна це судно, вони створили на його честь музей, оточивши пам’ять про нього всілякими почестями. Туристи всього світу, приїжджаючи сюди, дивуються, як можна так гідно поставити на п’єдестал і поразку. Ще раз віддають належне сильному народу, який стверджує, що історію не варто переписувати, її треба вивчати. Саме в музеї «Ваза» дізналася, звідки пішов вислів «жінка на кораблі — до біди». Виявляється, моряки в рейс взяли дружин, їх і звинуватили в тому, що сталося. Те, що судно мало неправильну конструкцію, природно, згадується, але мені запам’яталося саме це — шукайте жінку. Буквально в двох кроках від цього музею помічаю досить щільну чергу. У ній, за легендою, мовчазні і стримані шведи, обвішані дітьми, голосно сміялися й говорили дотепно, передчуваючи задоволення від зустрічі зі світом Астрід Ліндгрен, мами Карлсона і рудої Пеппі, а як безтурботно і дзвінко пустували дітки! Ми самі собі здалися похмурими мовчунами.
Стоячи з усіма в черзі, раптом почула звернення до себе англійською:
— Є зайвий квиток. Не хочете? Безкоштовно.
Спочатку подумала: я щось невірно зрозуміла й поспішила з відповіддю. Тоді шведка з усмішкою повторила пропозицію і я, подякувавши, простягла руку. Щоправда, обережність взяла гору, і перш, ніж пред’являти квиток контролеру, вирішила перевірити його на касі, чи в нормі подарунок. Так, — відповіли мені, — але не вистачає дозволу на користування трамвайчиком, який подорожує всередині казкового музею. Вже погодилася обійтися і без трамвайчика, але касир швидко щось додала до квитка, стверджуючи, що без такої прогулянки в міні-трамваї враження буде не зовсім повним. До речі, це повністю підтвердилося. У такому щасливому настрої (квиток у подарунок дістався лише мені, інші заплатили по 25 крон) увійшла до першої зали. Спочатку здалося, що це химерно яскраво оформлені дитячі сад-ясла. Маленькі шведи, яких того дня було близько 200, виглядали з віконець іграшкових будинків, хтось приміряв руде волосся Пеппі, біляві пустуни забралися навіть у курник і кудкудакали там усмак, деякі пили іграшковий чай, розвалившись у відомому кріслі з казки або пустували на сцені разом із акторами, які відтворювали світ Ліндгрен. Батьки, переважно дуже молоді, спостерігали за всім цим, дивуючись, що відчувають те саме, що і їхні діти. Дивно, що надзвичайно популярна ще за життя письменниця так і не отримала Нобелівську премію, але натомість — величезну любов читачів усього світу.
Вискочивши із заповітної кімнати, де завжди горіло світло, троє маленьких шведів почали тягнути батьків до заповітного трамвайчику. Ми опинилися в сусідньому мініатюрному купе. Трамвай рушив, роблячи з твоєю уявою все, що задумала письменниця, захоплюючи своїми дивовижними історіями. Трамвай то опускався на дно химерної ущелини, то підіймався над містечком, де живуть знайомі лялькові персонажі... Голос гіда (для нас російською мовою) тихо як перед сном у дитинстві, нашіптував казку і раптом ми зробили ривок і виявилися практично верхи на Карлсоні. Під нами дзижчить його пропелер, і мимовільно хочеться привітатися з милим товстунчиком, повним неймовірного прагнення до життя.
Астрід Ліндгрен часто вкладала свої думки, своє сприйняття життя в слова і вчинки головних героїв. Як і вона, вони вбирали в себе життя крихітками, відкладаючи нібито в скарбничку. Потім можна довго підживлюватися всім цим багатством: сходом сонця і кущами чорниці, обсипаними ягодами, ластовинками на дитячих руках і місячним сяйвом увечері над рікою, і усіяним зірками нічним небом, лісом, літньою спекою, що розігріла сосни, і дрібним вечірнім дощиком...
Колаж із вічного літа, чуйне зіткнення свого дитинства, що вже пішло, з радістю дітей, які знову розкривають це життя, — ось що таке цей музей. Навіть фотографії самої письменниці заховані тут у своєрідні схованки. Натиснеш на загадкову ручку — і зустрінешся з Астрід-дівчам, заглянеш в іншу — і дізнаєшся, хто її ростив, надихав. Все це навчає, але якось тихо, без пафосного надриву, а тому не відлякує як все нав’язливе, а, стираючи різницю у віці, ріднить.
І музей щасливий, і Карлсону тут добре.
