Тільки-но піднялася високими приставними сходами на дачне горище, де не була років 15, відразу відчула — той вирішив прямо зараз розпочати писати свою п’єсу. Матеріалу — через край, а про головних героїв із задоволенням розкажуть, точніше, вибовкають все, що потрібно і не потрібно, причому в тій тональності, яку самі забажають ці речі. Адже факт, витягнутий з темноти, має право висловитися. Заслужив все ж таки, після того як багато років був заручником горища, яке ніби все з’їло і мовчало. І ось речам дали слово. Природно — прорвало.
Побачене злегка бадьорить, але, скажу відверто, трохи розгубилася. У стані in between — між минулим і цим моментом — застигла приголомшена. Хотілося б сказати, як скаковий кінь у хорошому стійлі, та не буду лукавити. Все відбувалося на звичайному сільському горищі, куди постійно збігали не за своїм бажанням навіть дуже потрібні речі. Великі домашні акуратисти вічно вважали все застарілим мотлохом, непотрібом суспільства, ось і потихеньку поповнювали горище, а воно все чекало й чекало. І ось тепер перед очима всі подарунки моєї бабусі. Цікаво, а хто ж бабуся? От добре — це ж, виявляється сама і є.
Вічні істини, що тиражуються глянсовими журналами, стверджують, що нагромаджуючи мотлох, ми обмежуємо рівень власних доходів, що, тримаючись за мотлох, блокуємо прихід нових матеріальних цінностей, що мимоволі програмуємо життя в світі, де вам чогось може не вистачити, затверджуємо власну низьку самооцінку, і це, у свою чергу, старить психологічно, а відтак і фізично. Мотлох, мовляв, енергетично засмічує власний життєвий простір, захоплює місце під сонцем, відбираючи від потенційних сучасних речей, які можуть з’явитися.
Дослухавшись до свого внутрішнього монологу, обурилася — немає у мене мотлоху, а всім цим речам дам нове веселе життя. Чи можна вважати мотлохом мій улюблений металевий таз золотого кольору, призначений для дійства ароматного, — народження абрикосового повидла. Хай зараз і не варю — зайва вага нікому не потрібна, але сам по собі таз настільки елегантний. Натру його і повішу на кухні — хай виблискує на здоров’я. Поруч побачила величезний стос журналів «Огонек», приблизно 20-річної давності. Почала читати навмання добротні, гостросюжетні, вишукані тексти, і час полетів назад зі скаженою швидкістю. І сіла на акуратно згорнутий фрагмент вовняного килима, придбаного десь у 70-і роки. Точніше, його ми дістали через знайомих, адже купити такий дефіцит було нереально. Розгорнула — а він яскравий, свіжий, цілісінький. Як же він, бідний, там опинився? Здається, поклали на якийсь час, а спустити забули. Все метушня, метушня...
Ось старе крісло з розпоротим животом, яке сама придбала колись як антикваріат. Обм’якло, бідолаха, не сподіваючись вже на гідне життя, схилило спинку до потоптаних декількома поколіннями дітей підлокітниками і приготувалося вже, схоже, до відходу з життя людського. Проте будь-який фахівець, знайомий з проблемою, підтвердить, що нинішню якість складання меблів, та й дерева, не порівняти навіть з меблями 15-річної давнини, що вже й казати про раритети. Нинішні речі часто живуть зовсім недовго, а тут лише одне дерев’яне мереживо викликає бажання його погладити. Відразу зрозуміло — віддай у хороші руки, замов перетяжку, дібравши елегантний оббивний матеріал, — і ось вона, окраса будинку.
Плани переробок, чітко відчуваю, бентежать і прискорюють процес, виявляється, мені подобається мій мотлох, і немає тут випадкових і непотрібних речей. Саме там, нагорі, пообіцяла всім — врятую. Дістали вже пропоновані масові підробки, володіючи смаком, можна їм дати графський титул. Адже вироби всі оригінальні, не створені в таємних підвалах серійного ошуканства.
Дивишся іноді на стібки на речах, а вони слабкі. Підробка. Шви кривуваті — знову підробка. Виріб не відпарений — знову «дворняжка», адже за все це просять жирні монети. Чесні дизайнери, що знають проблеми світової моди, пояснюють, що ж нині означає та відвертість на дорогій обновці. Не секрет, що вона може бути виготовлена де завгодно, але якщо останній стібок був покладений у межах, скажімо так, країни визнаної моди, то сміливо можна писати: зроблено в Англії.
Ще десять років тому такий напис щось означав. Це було свого роду символом якості, а в наші дні — лише свідчить про те, що хтось, наприклад, в Англії, перш ніж викинути сукню на ринок, пришив на неї ще один ѓудзик.
На моєму старовинному кріслі, до речі, збереглися ще давні розкішні ѓудзики для меблів, і пришиті вони так відповідально, що і не відірвеш. Мабуть, логіка у майстрів далеких, минулих років була іншою, можливо, халтурою руки не хотіли бруднити.
Якщо ти переважно бавишся window-шопінгом і милуєшся симпатичними речами у вітринах, напевно, можна стверджувати, що якість виробів через поспіх і жадання швидких грошей вельми відносна. При цьому вироби виглядають досить привабливо. До речі, крісло вже відправлене на лікування в реставраційну майстерню. Коли його заберу додому, буду пестити і леліяти, випрошуючи пробачення.
Та все ж найдивніша знахідка мене чекала в темному далекому кутку — там лежав справжній протигаз. Легко пригадала, як десь у 1990 році, працюючи репортером у міській, вельми модній газеті, намагалася зібрати матеріал для репортажу про те, що можна купити в подарунок до Нового року з купонами і без. Полиці були порожніми, загалом не було на що дивитися. І раптом ми з фотокором побачили якісь захисні костюми. Пам’ятаю, коли заради цікавості розгорнула, ніби заглянула всередину величезного вулкана. Враження було таке, що виріб створювався для велетня. Поряд з цим дивом на полиці лежав протигаз. — Це останній, — не звертаючи уваги на наш іронічний настрій і сміх уточнила продавщиця. Сигнал спрацював автоматом, і в результаті принесла додому цей дивний подарунок. До речі, на першій газетній шпальті вийшов репортаж із моєю фотографією в протигазі. Все це зберігається тепер у моєму архіві.
Правда, в нинішніх газових баталіях такий намордник не помічник. Ось і вирішила його залишити на горищі, аж надто страшний. І тут втрутився 12-річний племінник, випросив собі. — Показуватиму друзям, — сказав, — посміються, побачивши, що дарували в період застою.
— Стоп, — обурилася. — Ось так і спотворюється історія. Це подаровано жартома, розумієш, жартома, щоб усіх розвеселити. У нас з почуттям гумору було все в нормі, і веселитися ми вміли на повну. Зрозумів?
Парубок злегка здивувався, відчувши, що може не відбутися яскравий вихід у його незрілій компанії, але протигаз не віддав. Утім, щось він відзначив, наприклад, грайливість у житті, про яку нині говорять лише в тьмяних тонах.
Проте 20 років тому протигаз був куплений для маскараду. А нині він, здається, частенько працює за фахом. Римується, мабуть, з нашими днями...
