Випадково зустрівшись з колишньою приятелькою по службі, з якою ми ніколи й не були дуже близькими людьми, хотіла відразу, обмінявшись ввічливими звичними репліками, розбігтися. Мимоволі, вже на першій хвилині розмови, яка ні до чого не зобов’язувала, сама собою виникла тема незмінного і вічно юного, хоча й, на щастя, зовсім іншого, жовтня. Несподівано ми пригальмували, хоч і кожна і поспішала у своїх справах. Щось почали одна одній доводити, не помічаючи, що уламки наших думок звучать досить гучно, як для вулиці. «Вітаю — до побачення» сьогодні майже в усіх закінчуються спустошуючими суперечками: як, ти не розумієш — та про що? Зникло або майже розчинилось добре легке спілкування, про яке згодом згадуєш із посмішкою. Для багатьох нинішніх вуличних і стаціонарних політораторів давно став професійним стимулом щоденний пошук ворога. Адже без стимулу немає й розвитку, а якщо немає ворога, тоді залишається шукати недоліки, а це невигідно. Кому ж хочеться ставати рефлексуючим другим планом. Люди-метафори, політичні плейбої трибун по суті в цьому житті нічого не виробляють, їхня продукція за немаленьку зарплату — забезпечення перегріву мас. Ті, хто прагне кар’єрного росту, солодкі на обіцянки — от тільки допоможіть переступити поріг куполоносної будівлі. Енергія злості не продуктивна, а її нинішня концентрація своїм багатоголоссям змінює людей до невпізнання. Інколи навіть зникає бажання писати про щось простеньке, легке, звичайне. Адже, власне, в цьому теж наше життя, що приносить щоденні, хоч і не глобальні, відкриття. З відтінком замаскованої недбалості ще недавно дозволяла собі звертатися до кого завгодно із смішними несерйозними питаннями, просто, аби зробити смачнішим момент. Зараз не кваплюся — можуть і не зрозуміти. Людина у футлярі своїх і чужих міфологем часто перетворюється на ходячий стрес. Навіть чийсь гарний настрій, та ще й не підкріплене набором, що підтверджує право на це (а може саме тому), викликає неусвідомлений подив. Що скажеш — раденька, що дурненька. Та все ж синдром щастя набагато світліше переноситься, ніж синдром вічної втоми, від останнього і лікуватися доведеться. Тим же, у кого «ні корови, ні свині, тільки лозунг на стіні», ніхто й не допоможе.
Давно заплуталася, де початок кінця, де кінець початку, але знаю точно — в ейфорії не легко відрізнити крокодилові сльози від крокодилових марень. Завжди радію тому, що не потрібно просочуватися як через дірочки сиру, аби всім подобатися, не потрібно марити про те, що ще трошечки — і можна буде умовно вгвинтитися підборами в парламентську підлогу, а нігтями в його ж стілець. Начебто, живу на мілководді, куди акули не зазирають, та ось відлежатися на ньому не виходить. Під різними політичними гаслами однаково спритно зникають кудись гроші і ніхто не поспішає їх повертати, а ти все прагнеш грати в життя, що належить лише тобі. Отже, треба вміти спокійно бути в сьогоденні і розраховувати тільки на себе, — давно вирішила. Нам своє робити...
Одного дня, скорочуючи шлях до зупинки, пробігала по Пейзажній алеї. Вже не вперше звертала увагу на несподіване послання, написане прямо на тротуарі, по суті, під ногами: «Вибач, я люблю вуса». Прочитаю, посміхнуся і обов’язково пригадаю, як десь у «нульові» на одній з журналістських тусовок спало на думку розпитати власників цих вторинних статевих ознак — що означають у їхньому житті вуса, навіщо вони і чи приносять успіх. Чіплялася з питаннями до головних редакторів солідних видань, відомих телеведучих, модних репортерів. Всі, кому телефонувала, перепитували — ти серйозно? І зізнавалися — хоч усміхнуся, відпочину, відповідаючи.
— Вуса? — перепитав мене дуже веселий і гострий на язик редактор міцного тижневика. — Одного разу я їх поголив. Давно це було — тоді вперше готувався до закордонної поїздки. Ти ж знаєш, щоб на закордонному паспорті за радянських часів з’явилася фотка з вусами!.. Ні-ні! От і поголив. Дружина побачила і категорично заявила: «Щоб я тебе більше з босою фізіономією не бачила!». Так вийшло, що завжди їх ношу. Та у мене і псевдонім «Усач». Йому ніколи не зраджував.
Коли зібралася зателефонувати відомому і дуже модному тоді телеведучому, мене попередили — може нагрубіянити. Тому почала так швидко торохкотіти, що той готовий був покласти трубку, але почувши дурненькі запитання про вуса, і сам посміхнувся.
— Якщо чесно, я не пам’ятаю себе без вусів. З 16 років ми разом. Особливої уваги на них не збертав. Ростуть і ростуть. Але якось відпочивав з дружиною в Ялті і вирішив збрити їх. Відразу років на десять помолодшав. Але з’явилося відчуття, що в домі живе хтось сторонній, зовсім чужий. Я весь час у дзеркалі натикався на чиєсь зображення, гидливо і підозріло вдивлявся в нього, і ми не могли витримати один одного. Дружина ж стала мене соромитися і остерігатися. І ми вирішили — цей досвід без вусів буде останнім. Чи допомагають вони мені? Та начебто нічого і не роблять. Дочка якось жартома порадила: «Поголи вуса, а перед телеефіром наклеюй їх. І тобі буде спокійніше — на вулиці не тикатимуть пальцями». Тільки моя гример вічно чимось невдоволена — то вуса не туди дивляться, то не підстрижені. Вона і відповідає за них.
Бравий репортер кримінальної хроніки відразу відреагував — ну ти й розвеселила! Спасибі, що нагадала. Без вусів я був лише тоді, коли ходив у недосвідчених безвусих журналістах. Вже років 20 допомагають мені в роботі — коли зосереджений, то покусую їх і пощипую. До речі, в міліцейських протоколах вуса — особлива прикмета.
Сьогодні і на думку не спало б чіплятися з такими питаннями, адже й журналістське середовище розшарувалося, відокремленість стала мало не звичною формою існування. Щоправда, ще інколи вуса не бродять в парламенті, але це зовсім нецікаво. До того ж, якщо навіть свідомо спростивши до неприродної скромності легковажні питання, для того щоб з ними до когось підкочувати, потрібен особливий настрій. Настрій довіри, а його й немає, або майже немає.
Якось у Люксембурзі, в якомусь сувенірному будиночку Баби Яги, всі туристи кинулися купувати вподобану ляльку. Чомусь вибрала Ягу з жартівливими вусами, при цьому була переконана, що купувати точно не стану. Захаращувати будинок випадковими речами — ще чого — міркувала вже чомусь біля каси, занесена невідомим вихором загального азарту, вже по суті розплачувалася за Ягу. У її погляді чомусь читалося: «Будь обережна. Ми, вусаті, свого не упустимо». І точно. Обравши навіщось Бабу найбільшу, розміром з кота, зрозуміла — треба пристосовуватися. Періодично вона демонічно реготала, виблискувала червоними очима, намагалася лоскотати вусами, які їй, до речі, аж ніяк не пасували. Переїжджаючи з міста в місто, тягала її в спеціальній упаковці, окремо від основного багажу. До чого ж нерозумною стала, — лаяла себе.
Приїхавши до Києва, тільки-но зайшла до квартири, лялька випала з рук і пошкодила собі шийний хребець, принаймні, місце, де він міг бути. Головне ж, у неї відлетіли маскарадні вуса. Повислу голову несподівано для себе вправно закріпила, а без жартівливої сумнівної прикраси, з чужого обличчя, стала вона такою красунею — лють розчинилася, очі стали голубими. Виходить, носила бідолаха чужу маску.
Своєму ж котові ніколи не поставлю запитання — навіщо йому вуса. Ми з ним і так знаємо простеньку відповідь, та нікому не розповімо. Наш затишок — наша фортеця. Та й кіт мій безпартійний.
