Упевнена, хризантема продумано приховує невгамовність своїх пристрастей, глибинний темперамент, але ось харизму, щоправда, не приховати. Інші квіти, навіть найоспіваніші, гострозоро стежать і по-своєму кажуть головній осінній квітковій леді — не висовуйся, ми, бачиш, ще в соку. Прийдуть твої тумани, легкі заморозки — ось тоді й роби, що захочеш, пустуй, доки молода.
Хризантема терпить-терпить, та характер не той, щоб підкорятися, і одного чудового дня розцвітає у розпал бабиного літа, кокетливо і впевнено змахуючи своїми кучерявими голівками з вічним «мокрим ефектом». Хто знає — від крапель дощу чи від Божого дару. І вмить без усіляких зусиль і хитрощів затьмарюють інше яскраве квіткове різноманіття.
Звичайно, є серед них особи блакитної крові, яким, наприклад, в Японії (там зображення цієї квітки є символом імператорської влади, а сама квітка — священною), дають дзвінкі назви. Деякі назву по пам’яті, смакуючи філософію древнього народу: «Північна злива», «Вечірній захід сонця», «Туманний ранок», «Блиск меча»...
Бувалі мандрівники розповідають про абсолютно незабутні свята на честь квітки, що влаштовуються японцями й китайцями. І йдеться не лише про чудові осінні карнавали, а й про те, як прикрашають свої житла, вбрання, зачіски квітами, як стають одним цілим квітка та людина. Я ж люблю прості й навіть найпростіші хризантеми, причому, завжди — і тоді, коли вони відчужено колишуть своїми підкрученими пелюстками, і тоді, коли раптово «лисіють» від пориву грубого вітру, з маленькими квіточками, що створюють ситцевий ефект, і вишукані великі, особливо жовті, такі, знаєте, особливо кучеряві. Аристократичність або є, або її немає, а серед хризантеми «дворняжок» не буває. До речі, і «дворняжки» частенько кращі, ніж аристократки.
Колись, коли хризантема тільки-но з’явилася в Європі, доставляли виставкові зразки особливо бережно. Кожну квітку обгортали у великий лист цигаркового паперу, майстерно підводячи пелюстки, а стебло закутували шматком змоченої у воді вати й прикривали пергаментним папером для збереження вологи.
Все життя мріяла без поспіху та суєти висадити на дачі різнокольорові кущі хризантеми. І не просто так, а щоб час був намилуватися досхочу, зарядитися від їхньої краси особливою передзимовою енергією, а ще краще, що, природно, квітам не подобається, «зариватися» носом у їхню чудову пишність і насолоджуватися, розтягуючи задоволення, стараючись утримати в пам’яті на довше терпкий аромат, особливо прекрасний, особливо хвилюючий.
Коли дача далеко від міста, завжди щось заважає. Якщо посаджу, то до морозів не встигаю укутати. Або робота не дозволяла вчасно схилитися й підіткнути теплу ковдру з листя, або вдома не все йшло за планом. Завжди знаходилися причини важливіші хризантем. Як шкода, що іноді тільки й заставала жмені змучених пелюсток та стеблинку, що примерзла. Пробачте мене, хризантеми минулих літ. І хоч кажуть, що це квітка смутку, — ну то й що? Смуток теж потребує своїх почестей, а життя — колаж складний, і часом не виходить відділити радість від смутку. Хризантема ж уміє бути доречною й на весіллі, і на поминках, але краще коли восени вона завжди перед очима — на балконі, у вазі... Днями, підібравши кущі з квітами найулюбленіших відтінків — від теракотових до бузкових, зібралася на дачу. Можливо, хоч зараз спокійно посаджу пізніх своїх красунь у клумбу, ласкаво підготовлену ще три роки тому. Цього ж дня прорвав сифон під кухонною раковиною, довелося загорнути коріння кущиків хризантем вологою ганчіркою, відправити на балкон, і попросити трохи потерпіти. Ось підуть слюсарі, можливо, тоді, нарешті, знайдуть вони свою батьківщину, якщо, звичайно, ще чогось не трапиться (наша особлива, найкраща у світі криза, природно, не причина).
Просто мана якась. Здається, простіше поїхати в тур до Парижа на спеціальні виставки хризантем, ніж встигнути вчасно, а головне — без поспіху посадити у свою землю заповітні кущі. Ні, так більше не буде, — пообіцяла квітам, — ще трохи... Все перероблю і вперед, заготовлену земельку потрібно лише розпушити трохи, та кожну поцілувати й погладити по голівці. Підберу на клумбі кожній сусідку за кольором і характером, щоб виглядали яскравіше та жили дружно, восени не підрізатиму, щоб морози не знущалися, а лише до холодів відщіпну непотрібне та вкрию затишненько. Ви в мене житимете як за кам’яною стіною — дочекайтеся лише мого спокійного дня й подарую вам силу мого захисту, — пообіцяла.
Недавно приїхали приятелі з Китаю й запросили на оригінальне пригощання — десерт із пелюсток хризантеми. Готували його при гостях, щоб гостріші відчуття були. Вимиті й обсушені пелюстки, зануривши в суміш яєць та борошна, швидко опускали в гарячу олію, потім надлишки жиру промокали і, присипавши цукровою пудрою, подавали. Красивий вийшов десерт, але їсти не захотілося — дуже люблю живу хризантему, а любимі в клярі не для мене. Із задоволенням розглядала привезені фотографії оригінальних сортів, перегортала журнал, присвячений одній цій квітці, милувалася хризантемовими скульптурами, а мріяла лише про одне — вибрати час і помилуватися ще до холодів моїми, любовно вибраними, квітами.
Вони, нарешті, вдома, квіти мої запізнілі, виткані з щастя та смутку.
