Ця однорічна трав’яниста рослина із родини пасльонових розповсюдилась по планеті, вийшовши із тропічних і напівтропічних районів Центральної та Південної Америки, де її й нині можна зустріти в дикоростучому стані як багаторічний кущ. Індіанці- тубільці вживали червоний перець в їжу як прянощі. А європейці в особі Христофора Колумба та його підлеглих-моряків зіткнулись із плодами цієї рослини при досить цікавих обставинах.
Одного осіннього ранку 1532 р. іспанські конкістадори вирішили дати рішучий бій «червоношкірим дикунам», як вони називали корінних жителів Нового Світу. Іспанці надіялись швидко розправитись з індіанцями, щоб врешті-решт установити повну владу в цьому районі, де багатоводна Оріноко щедро вливається в Атлантичний океан. Адже пройшло вже майже 40 років з тих пір як Колумб відкрив ці багаті заокеанські землі, а корінні жителі ні вдень ні вночі не залишали у спокої загарбників. Вони непомітно підкрадались до іспанських військових таборів і несподівано нападали на солдатів, сіючи жах і смерть. А потім також несподівано зникали у тропічних джунглях.
Слід покласти цьому край! — заявили іспанці. Озброєні вогнепальними мушкетами і навіть метальними снарядами, іспанці були впевнені у своїй перемозі над озброєними дерев’яними стрілами аборигенами.
Та під час атаки індіанці вишикувались у бойове напівкільце, в якому першими рухались беззбройні юнаки. У них на витягнутих руках були залізні жаровні, заповнені тліючим вугіллям. Коли до іспанців залишалось не більше сотні кроків, індіанці зупинились і почали сипати на вугілля якийсь порошок. Відразу ж у повітря здійнялись тоненькі цівочки білого диму, він почав густішати. Іспанці з криками кинулись в бій. Тут сталось непередбачене. Добре вимуштрована армія іспанського короля здійняла жахливий крик, вони кидали зброю на землю, хапалися руками за обличчя, терли очі, з яких лилися сльози. А білий дим проникав все глибше в ряди іспанських солдатів, сліпив їх, примушував качатись у паніці по землі і кричати: «Хмара смерті! Хмара смерті!»
Так уперше в історії людства південноамериканські індіанці застосували проти ворогів гази, виготовлені із червоного перцю, який для них мав, за словами Олександра Гумбольдта — німецького природодослідника й мандрівника, таке значення в побуті, як сіль для європейського населення. У наш час перець став такою же вживаною приправою до їжі, як сіль, гірчиця, оцет.
Цінність перцю визначається перш за все вмістом у ньому великої кількості вітаміну С і каротину. Солодкі сорти перцю мають вітаміну С у шість разів більше, ніж цитрусові. Він по праву вважається чемпіоном за вмістом цього вітаміну серед овочів. У перці є вітаміни В1, В2, Р, Є, РР, фолієва кислота, лимонна та яблучна кислоти, ефірне масло, вуглеводи, білки, стероїдні сапоніни. У складі мінеральних речовин перець має солі натрію, калію, заліза, кальцію, фосфору, хлору, кремнію, сірки, алюмінію. Гіркоту й пекучість перець має завдяки вмісту алкалоїдоподібної речовини амід капсаїцин, який виявляє яскраво виражену бактеріостатичну дію навіть при розведенні 1:10 000.
Особливість перцю в тому, що при кулінарній обробці в ньому добре зберігаються вітаміни. Наприклад, при консервуванні й засолі від 50 до 80% вітамінів зберігається. Завдяки високому вмісту вітамінів Р і С вживання перцю сприяє укріпленню кровоносних судин, має антисклеротичну дію, нормалізує проникність та еластичність стінок судин, сприяє виведенню холестерину, запобігаючи розвитку склерозу та підвищенню артеріального тиску. Добову норму вітамінів С та Р можна забезпечити, вживши 40–50 г плодів перцю. Тому перець здавна відомий як протицинготний засіб. Він сприяє укріпленню нігтів, волосся, покращує роботу сальних залоз і слізних протоків.
