Листопад — хлопчина нудний. Все його дратує. Тільки блисне сонце — у нього відразу сльозяться дощем очі, оголиться надміру блакиттю небо, починає бурчати — непристойно, не за віком, і швидко накидає густі хмари, переконуючи, що це найкраща шуба.
А втім, життя переповнене доказами, треба тільки ставити правильно питання. І листопад по-своєму гарний і пригожий, та тільки цього замало. Йому, мабуть, не вистачає безтурботної чарівливості через нав’язливу темряву, яка, як іноді здається, прагне до нескінченності. Або ми самі дозволяємо собі настільки звузити свій простір, що багато хто, жорстко прогнозуючи смуток, не помічає в’янучої краси кожного дня.
Хто стане сперечатися, що безжалісність цього листопада зовсім не налаштовувала на особливий політ, проте все ж таки в розпал грипозної паніки, вирішила обдзвонити друзів (природно, спочатку пересвідчившись, що вони живі-здорові) і пригадати що-небудь смішне, що з ними трапилося в листопаді. Зовсім не розраховуючи почути скромну відповідь, що стала вже екзотичною: «Зараз живу непогано». Частіше чула: «Сміюся дедалі рідше».
Перше, що прозвучало на моє запитання, було очікуване: «Ти що зовсім там у своєму задзеркаллі поїхала?», — моя знайома тележурналістка засміялася. Через секунду, коли запитання начебто вляглося, і вже не різало слух, зізналася: «Було діло». Моя співрозмовниця з тих, хто вічно за кадром: комусь пише тексти, до речі, розкуті й особистісні, яка рідко зустрічається в ефірі, радить, консультує, може бути прямолінійною і безжалісною, коли впевнена у своїй правоті. У свої 50 із хвостиком так і не знайшла свого найбільш потрібного, і поступово навчилася любити незалежність. На неї і в молодості особливо не звертали уваги, але це на вулиці. Завжди була у неї особлива камерна чарівливість — у бесіді, смаку, живому розумі.
Розповідаю, ти ще слухаєш? Зовсім нещодавно, буквально за день до того, як ми дізналися, що епідемія гуляє вільно зовсім поряд, нарешті, випросила відгул, який давно заробила ненормованими робочими днями. Вирішила одягнути нові чоботи й побродити містом — осінь провести. Відчула, що обновка досить тісна, але заспокоїла себе — розійдуться, не вперше. Сонце того дня раптом настільки забулося, що немов пішовши разом зі мною у відгул, подарувало собі й мені другу молодість. Легку ейфорію збив лівий чобіт — здушив ногу так, що поставив мене в безвихідне становище. Від будинку вже далеко, кожний крок — біль, навіть до таксі не дошкандибати. Врятував кінотеатр, що виявився поруч. Вирішила і фільм подивитися, і дати ногам відпочити. Так і зробила, заодно й правий зняла, щоб також не збунтувався та й дав можливість отримати кайф сповна. Фільм виявився помірно безглуздим, отже я навіть сміялася. Перед самим кінцем сеансу, в темряві, насилу натягнула чоботи, здивувавшись, що тепер і правий став невиправдано тугим.
Коли вийшла на вулицю, якось по-чапліновськи переставляючи ноги, думала тільки про одне — швидше додому. Подивилася на свої ноги й — обімліла. Виявилося, що навпомацки одягла правий чобіт на лівий і навпаки. Носки взуття відвернулися один від одного, як опозиція від коаліції. Жах, хоч би ніхто не помітив, — промайнуло. Дивно, але лівий чобіт від такої імпровізації поступово вгамувався і майже перестав тиснути, а правий, не зрозумівши такої імпровізації, нав’язав свою точку зору, примусивши мене йти під якимсь своїм кутом. Так, ніби грайливо погойдуючись, підбиралася до будинку і раптом поруч почула чоловічий вигук: «У вас така чарівна хода, ви просто прикрасили мій осінній день!» Брехати не вмію, сама знаєш, взяла і незнайомій людині в усьому зізналася. Ми разом посміялися, і ось уже три тижні він чомусь мені телефонує, в театр запрошує, де і служить. Говорить, що взяв правильний слід. Хто знає — права, ліва сторона, де в цьому житті. Отож, живу непогано і тепер сміюся частіше.
Підбадьорившись тим, що все ж таки вдалося видавити позитив, пішла гуляти по телефонних номерах друзів. Наступний випадок, який розповіли, назвала б «подарунок від фірми». Задумала вічно заклопотана дамочка розпочати ремонт у квартирі, як і належить, із заміни вікон. Будинок старої забудови, вікна великі, налаштувалася чекати. Представники фірми оформили замовлення у вересні, але дотягнули початок робіт до кінця жовтня — нічого в цьому нового. У розпал епідемії саме й дозріли. В квартиру в’їхали майстри (подружня пара), щоб працювати й тимчасово жити, економлячи час. Хазяйка вирушила до родичів. Через два тижні робота ще не закінчилася, і обурена замовниця, нагрянувши без попереднього телефонного дзвінка у свою власну квартиру, побачила своїх майстрів досить грайливо налаштованими явно не на основну роботу за договором: «Ми вирішили побілити стелю, це буде подарунком від фірми, — раптом почула зовсім несподіване». — «Хто вас просив?» — обурилася жінка, і вже хотіла вигнати їх, але раптом прийшов справжній чоловік штукатура і стався скандал. Слава Богу, всі учасники любовного трикутника пішли, і відкоси не постраждали від цієї романтичної хвилі. Тож мені абсолютно не смішно, а ти, хочеш — смійся. Щоправда, за імпровізований будинок побачень у моїй квартирі вони нібито сплатили оновленою стелею. Ще пощастило.
За вікном лив дощ, я чомусь розпакувала скромненькі бігові лижі і посміхнулася сама собі — листопад незабаром піде на заслужений відпочинок і можна буде, якщо звичайно сніг завітає, починати сезон. Якщо не світять альпійські курорти, рідний парк завжди поряд. Невигадливо, але на тому й тримаємось, однак. Чим не привід...
