Позаминулого року в Японії сталося дев’ять убивств, минулого — аж 12. Такий сплеск насильства, що навіть японські гангстери, ці якудзи, забили на сполох.
Спічкін прочитав про це в газеті і спершу не повірив. Щоб 12 убивств на всю їхню Японію, та на одне наше Козеріжжя більше припадає! Однак потім посидів-подумав і зрозумів, чого японські круті так рідко за пістолети хапаються: їх ритуалом засмоктало.
Зійшлися, наприклад, два якудзи розбірку влаштовувати. То вони не одразу за нунчаки — і проміж очей, а спершу один другому ввічливо так усміхається, кланяється і про здоров’ячко питає. Другий у відповідь також шкіриться, кланяється і про самопочуття цікавиться. Першому нічого не залишається, як знову кланятися і стосовно родичів ввічливо цікавитися. Другий крутий, козі зрозуміло, також за ввічливістю в кишеню не лізе. Так вони з півгодини поклони б’ють і шкіряться, доки не спітніють, а потім — ритуал, чорт забирай! — один одного японською горілкою, по-їхньому саке називається, пригощають, ну і про «стволи», певна річ, уже ніхто не згадує, а кожний думає: та хай воно все западеться, коли ж цей чортів ритуал зійде нанівець, щоб злиняти — справ же безліч!.. І після такої розбірки вони один одного за версту обходять. Ну а якщо, не доведи Господи, більше двох японських крутих на рандеву-стрілочку збираються, то там такий складний ритуал взаємних реверансів виходить, що розумово здоровим із нього вийти просто неможливо. Ось тому-то японці тусуватися і не люблять, ага...
Спічкін іще газети почитав, тому що на будівництві робити було нічого, вийшов із бібліотеки і пішов додому, прикидаючи, дадуть чи ні наступного тижня зарплату за позапозаминулий місяць. А тут мимо нього «Понтіак» промчав — фр-р! — і облив водою із калюжі з ніг до голови і в зворотному напрямку. А цей «Понтіак» кожна собака в місті поважала і побоювалася, тому що за кермом сидів відомий усьому Козеріжжю авторитет на прізвисько Самурай. І був він дуже крутий і одним ударом розбивав п’ять цеглин, а тому на будівництві ніколи не працював.
Якби за кермом не Самурай сидів, Спічкін би, певна річ, про ці японські традиції і не пригадав. А тут — пригадав. І замість того, щоб уламком цегли в «Понтіак» запустити, оскільки пістолета в нього не було, Спічкін, значить, узяв здуру і ввічливо поклонився услід «тачці».
Самурай, мабуть, це помітив, тому що різко розвернувся, під’їхав до Спічкіна і гаркнув:
— Ти што, козьол, знущаєшся?!
— Як ваше здоров’ячко, Самураю-сан? — покірливо усміхнувся Спічкін, ввічливо відпльовуючись, і знову поклонився.
— Ах ти ж паскудо! — почервонів від обурення Самурай, вискочив із машини і, щоб рук не бруднити, звично запустив у голову Спічкіна тренованою ногою у важкому черевику.
Але Спічкін знову поклонився — і нога пролетіла мимо. Самурай такого нахабства не чекав, утратив рівновагу, невдало впав, зламав стегно — і розтягнувся в тій самій калюжі, з якої все і почалося.
— Ви не забилися, Самураю-сан? — ввічливо потурбувався Спічкін і поклонився.
— Ну-у, сука!!! — затрясся від злості Самурай, вихопив «узончика» і, лежачи в калюжі, розрядив його в голову Спічкіна.
Однак Спічкін якраз кланявся, і кулі пролетіли мимо.
— Вибачте, Сам-сан, що не пригощаю саке, — винувато усміхнувся Спічкін і поклонився.
— А-а-а!!! — заверещав Самурай і так запустив у Спічкіна «узончиком», що руку вивихнув, але все одно схибив, тому що той знову кланявся.
— Може, «швидку» викликати, Самураю-сан? — люб’язно запропонував Спічкін і поклонився. Самурай забився в нервовому нападі і ледве водою з калюжi не захлинувся.
Його забрала «швидка».
Стривожені здоров’ям пана Самурая, в лікарню з’їхалися круті, батьки міста і просто бізнесмени. Завалили Самурая квітами і цінними подарунками. У палаті неможливо було проштовхнутися. Але Спічкін усе-таки прихитрився просунути голову у вікно другого поверху.
— Як ваше самопочуття, Сам-сан? — ввічливо усміхнулася голова Спічкіна і поклонилася.
Самурая від нервового потрясіння паралізувало. Усі забігали і заметушилися, Самурая спецрейсом терміново доставили в Швейцарію, громадянином якої він виявився, і помістили в найдорожчу клініку, якомога далі від Спічкіна.
Спічкін тижнів зо два витратив, щоб довідатися адресу клініки. Він одстебнув від бідного свого бюджету, однак надіслав-таки міжнародну телеграму: «Бажаю якнайшвидшого одужання. Кланяюся. Спічкін».
Наступного дня преса повідомила, що авторитетний швейцарсько-козерізький громадянин на прізвисько Самурай раптово помер під час читання кореспонденції.
«Ех, треба б з’їздити та хоч могилці поклонитися», — вирішив Спічкін. І став ввічливо ходити і кланятися крутим мужикам — шукати спонсорів для поїздки в Швейцарію.
— Не занапасти, братане! — скрикували круті, угледівши Спічкіна, і «бабки» відстібали без зайвих базарів...
Ось через цю жорстоку ввічливість до Спічкіна і приклеїлося вакантне прізвисько — Самурай...
