Є певна чарівність у тому, що ти простий глядач, а не, наприклад, театральний критик. Почуття свіжіше від необкатаності думок, технологій, та й навіщо вони простому глядачеві? Тому й може він дозволити собі різночитання — на виставу йшов не за посвідченням, запрошенням, не через службовий вхід, а просто купивши квиток. Заздалегідь, до того ж. Вільний стрілець, одним словом. Йому не обов’язково мати мету накинути певні розумні прозріння читачеві, йому дозволено крутити головою і бачити щось і навколо дійства, аналізувати й «навколоплідні води». Вони також, погодьтеся, частина враження.
Не так давно побувала на абсолютно прекрасному вечорі джаз-групи з Нового Орлеану. Біля входу до концертної зали консерваторії зібралися шанувальники джазу, а це любов особлива, начебто шлюб за коханням. Пристрасть до джазу у багатьох, хто прийшов, зародилася давно, коли вона ще була споріднена з інакодумством, потім перейшла у спадщину до дітей. Тому в очікуванні концерту переговорювалися і раділи власне ровесники — адже на смак вони, шанувальники джазу, сприймали багато що однаково. Не всі, хто хотів би потрапити на концерт, змогли купити квиток, але чогось метушилися біля каси в надії на випадковий дешевий квиток або на везіння — раптом хтось, за поривом, віддасть просто так. Адже в їхньому житті траплялося й таке, вони й сьогодні завмирають, побачивши нову стоячу афішу, і ця молода штовханина біля каси була по-своєму також приємна. До речі, відкритий був лише один вхід у фойє, і вишикувалася недоречна для публіки, налаштованої на задоволення, черга. Поряд, тим часом, також були розкриті двері, але на запитання, чому не можна прискорити просування, пояснили, здивувавшись нерозумінню, — це VIP-вхід.
Всі засміялися, почувши таке. Шанувальники джазу — зовсім інший народ, завжди незалежний від напівзігнутого стану, а вже, прийшовши на свій концерт, і поготів не мав наміру дотримуватися засад чиношанування. Тут у пошані — лише джаз, тому й було порушено недоторканність «високих» дверей (важливі персони, очевидно, джазом не цікавилися в цей вечір) і справжні гості заповнили залу. Концерт, до речі, вдався на славу.
Лютий звичайно дає старт і антрепризам. Сезон полювання почався — і глядачі в ці дні заворожено стоять біля театральних афіш. Вистояти довго звичайно не вдається — занадто вже в переході, де я звичайно вивчаю план запропонованих гастрольних вистав, напалено. Днями дуже зраділа — на Майдані прочитала оголошення: «У переході палити заборонено» і уточнення, чим таке порушення карається. Дійсно, в той день (це було вдень), начебто, ніхто не палив. Коли ж поверталася, годині о 10-й вечора цією ж дорогою, після вистави, всі надії було висміяно: молодий народ палив з подвоєною силою — і за того хлопця. Довелося вдихнути при вході, видихнути, пробігши півмайдану. У штрафи ніхто не вірить, а до розуміння розумності заборони багато кому — рости й рости.
Авітаміноз за московськими театрами — це повторюється щорічно — притупив давнє розуміння, що існує певний синдром антрепризи: нікому не потрібна п’єса надвисокого польоту, а така — щоб усім подобалася, ну й, природно, щоб актори (хоч один) були не лише відомі, але й, бажано, улюблені. Побувавши на декількох перших виставах, що проходили в Міжнародному центрі культури і мистецтв, зрозуміла в черговий раз: улюблені актори не підводять, вони на одній лише техніці витягнуть п’єсу, але вони також люди, а злети — не для кожного дня. Назви вистав опускаю — це не рецензія, а лише післясмак. Він чомусь звів моє враження до примітивного бухгалтерського підрахунку: затрачено — отримано. І не тому, що мені чогось не додали (актори, безперечно, трударі), але, як би точніше сказати — захоплення не захльостувало, як бувало, і не раз, в улюбленому Лівому (маю на увазі театр драми і комедії на Лівому березі) або на кращих вечорах у франківців, і, якщо зовсім чесно, воно й не народилося.
Сміялася зала, віддаючи належне грі, реплікам, спонсори вручали досить дорогі кошики квітів, які нашим, навіть найбільш просунутим, не снилися, вловила, що почесті, як і вартість квитків у порівнянні з ціною на київські вистави, були витримані десь у співвідношенні 1 до 10.
Природно, ніхто не грав у наперсткові ігри, було показано добротні, обкатані п’єси, ну а давня любов до чудових акторів — завжди головна, адже їм це потрібно було ще й заслужити всім життям у творчості. І від того, що побував у світі знайдених кумирами деталей, рухів, пауз залишиться задоволення, трохи, щоправда, сумне: адже зрозуміло — йде зимове збирання врожаю.
Милуючись на кухні, як чудово золотиться щойно зварена мною гарбузова каша — ароматна, соковита, по-справжньому вітамінна — і за вічною звичкою готувати, не перериваючи нитку попередніх роздумів, зробила власний висновок: не кожному зрілому гарбузу перетворитися, як у казці, на золоту карету.
Проте, впоравшись із кашею, з радістю пригадала, що й у березні будуть зустрічі, вже придбано квитки на нову московську антрепризу — там задіяно два абсолютно блискучих актори.
І знову чекаю на диво високої гри.
У театралок по-київськи — лише так, що, очевидно, також включено до прибуткового кошторису. Все знаю, але дуже хочеться...
