ОЛЕКСІЙ БОРИСОВ
Розчарування настає від тамування творчої енергії, неможливості реалізувати
свій потенціал та усвідомлення гнітючого факту, що майбутнє завдасть ще
більшого розчарування.
Ось що відчуває художник, який любить своє місто і свою
справу, коли розуміє, що в його місті зовсім немає майбутнього для мистецтва.
Ось що він відчуває, дивлячись на унікальні, створені ним
роботи і розуміючи, що йому немає де їх продавати чи навіть виставляти.
Саме так почуваються харківські художники.
«Не забувайте, що Харків був колись столицею України, —
каже Олексій Борисов, один з найвідоміших у Харкові майстрів. — У нас тут
інтелігенція цілком столичного рівня. У тому числі й багато талановитих
художників».
Він назвав кількох — Олега Кулика і Сергія Браткова, чия
виставка нещодавно відбулася у Києві й Москві, Василя Антонюка, Павла Макова
і Михайлова.
«Однак у цьому місті цілковито відсутній художній ринок,
критики, немає журналу про мистецтво. І виставок тут практично не буває,
тому що немає незалежної галереї», — сказав він.
А що він має на увазі під незалежною галереєю? «Місце,
куди кожен може прийти і виставити те, що захоче, — відповів Борисов. —
У нас у Харкові є тільки муніципальні галереї, а в них — обмеження на те,
які саме роботи можна експонувати».
Вадим Александров, чия спільна з Сергієм Логіновим і Володимиром
Комаровим виставка триває зараз у Будинку художника, каже те ж саме.
«Для художника спілкування дуже важливе. Ми зустрічаємося,
обговорюємо те, що робимо, і від цього наші роботи стають кращими. Але
зараз усе змінилося», — сказав Александров.
Його основна спеціалізація — графіка, але він експериментує
і з багатоколірним масляним живописом, створюючи фантастичні роботи, які,
з його слів, не підпорядковані певному плану, але й не є абстракцією, а
швидше, «музикою душі». Його роботи можна побачити в галереях і приватних
колекціях у Європі, на Кубі, в Ізраїлі й у Північній Америці.
«Раніше у мене бувало 2—3 виставки на місяць, а тепер —
на рік. Люди купували мої картини, і я міг жити далі, а тепер ні в кого
немає грошей на придбання творів мистецтва», — каже він.
Олексій Борисов працює в жанрі поп-арту й абстрактних композицій.
Він також час від часу займається комерційним мистецтвом, створюючи дизайн
логотипів, оголошень і реклами для харківських компаній. Зараз його виставка
триває в Міжнародному домі в Харкові.
О.Борисов розповів, що в Харкові відбувається безліч андерграундових
хеппенінгів. «Щороку 26 квітня тут відбувається міжнародна виставка «Четвертий
блок», а цього року водночас із нею була ще й альтернативна виставка, —
сказав він. — Темою офіційної експозиції були екологія і життя, а альтернативний
«Четвертий блок» вибрав тему повсякденних спрямувань індивідуума, і ця
виставка мала більш іронічний відтінок».
Однак молоді художники, які щодня приходять до майстерні
Євгена Биткова, не виявляють такого розчарування, як їхні старші колеги.
Вони збираються разом, аби вчитися й експериментувати, і на них не тисне
потреба продавати роботи, щоб прогодувати сім’ю. Те, що 10—15 молодих художників
щодня приходять у майстерню, щоб обговорити свою роботу і досліди, багато
що говорить про рух андеграунду.
Одна з них, Ольга Скоробогатова, каже: «Я нічого не маю
проти того, щоб люди продавали свої картини. Але мистецтво має бути незалежним
у тому сенсі, що художник зобов’язаний йти своїм шляхом, не підлаштовуючись
під смаки покупця».
До революції у приміщенні майстерні була громадська танцювальна
зала. За радянських часів тут розташовувалася Спілка художників, а пізніше
будинок було поділено між художниками, які облаштували тут студії. У кімнатах
лежать готові й незавершені полотна, на які падає світло через високі,
на всю висоту однієї зі стін вікна.
Тишу майже ніщо не порушує, крім мелодій «Машини часу»
і шурхоту пензлів та олівців по паперу. У приміщенні стоїть всюдисущий
запах масляної фарби і скипидару. Один із художників робить ескіз вітражного
вікна для собору, який будують у Харкові, троє інших — маслом, пастеллю
і чорнилом пишуть портрети Віки — сьогодні її черга бути моделлю. Інші
розташувалися хто де, спостерігаючи за процесом або читаючи.
Тричі на тиждень Битков, господар майстерні, оцінює їхні
роботи і дає корисні поради.
Він сказав, що після 1991 року був період, коли інтерес
до мистецтва упав, але тепер чимраз більше молодих людей активно займаються
ним. Він також зазначив, що багато з сучасних українських художників стикаються
з проблемою обмежених можливостей подорожувати.
«У нас мистецтво не на тому рівні, як у Західній Європі,
— сказав він. — Певна річ, українська національна культура існує, але ми
маємо розвивати нові види мистецтва. Самого авангарду недостатньо. Для
підвищення культурного рівня потрібні гроші, але мистецтво — не бізнес.
Це цілковито різні речі».
Він вважає, що саме тоді, коли художник зустрічається з
труднощами ззовні, він повинен пересвідчитися, що всередині з ним усе гаразд,
і «не дозволяти душі лінуватися».
«Нам подобається те, що ми робимо, і ми не хотіли б займатися
чимось іншим», — підсумував Битков.
Усе, що їм треба — це місце, де б вони могли працювати
і виставляти свої роботи. Це не так багато.
