Газетній людині без журналістських пристрастей задушливо і прісно, вона часом утрачає від довгого простою свої «журналістські пальці», які допомагають усьому, що потрапляє на шпальту, гнучко пружинити, зберігаючи авторську індивідуальність. Зізнаюся відразу, що грати у свої іграшки, тобто писати, що хочеться, — особливе задоволення.
Знаю точно: учорашнім снігом можна стати й у 30 років, якщо немає особливого професійного куражу або не намацав своєї ніші, де тобі затишно. І важливо — на готовий результат потрібний попит.
Талант «Дня» полягає в тому, що газета дає змогу не співати хором, а бути кожному авторові солістом у своєму жанрі. Не знаю, як в інших, а мені газета, у якій друкуюся вже понад п’ять років, дала виняткову й безцінну можливість виговоритися, а не задихатися від нереалізованих скалок, і цим, я би сказала, знову ввійти до мовного середовища після певної перерви в роботі. Хоч як би екстравагантно це звучало, але саме в, здавалося б, випадково народженій колонці постійно хочеться з ниток дощів і сонячних променів творити веселку. Свою.
Щоправда, так і не набула повної впевненості щодо своєї відповідності й довгий час дивувалася, що друкують, нічого не змінюючи в тексті, часом начебто й дуже особисті одкровення. Ця особлива делікатність редактора і його заступників, упевнена, — набагато цінніша за інші вагомі якості. Є лише одна небезпека: для самозакоханих такі бонуси можуть стати спокусою, але тому, хто не культивує в собі бажання дуже голосно заявляти про себе, це не загрожує. Важливе інше — не підвести. Утім, тут перенавантаження, як і недосіл, шкідливі.
Осінь і дарує, і відбирає, причому все по-господарськи ґрунтовно й ніби не помічаючи, що робить. Щоправда, вона сама здивувалася б, мовляв, що за відкриття? Хіба не відомо: у неї просто робота така? Адже все з давніх-давен передбачено життєвим контрактом. Збудувати свій мозок і восени на яскраве сприйняття насильно, напевно, складно. Якщо ж вічне жадання пізнання дано без зусиль, то можна законсервувати враження від свого часу, що лине й лине крізь кожне життя, і цим принести читачеві натхнення й навіть зробити ніби сюжетом не лише одного дня.
Терапевтичний ефект «Дня» і в тому, що тут уміють похвалити. І не те, що ти цього чекаєш, адже усі заклопотані, але коли несподівано мене, наприклад, застав у відрядженні в Ялті передноворічний дзвінок Лариси Івшиної, і вона так детально хвалила за один матеріал, цитуючи вдалі речення, то я почала підстрибувати на одній ніжці парковою алеєю, зненацька наче вловивши відчайдушний таємничий запах трин-трави. Коли вкотре приношу свій матеріал черговим (до речі, дуже відповідальні й доброзичливі люди) і чую, що Шеремет уже запитувала, де він, то постійно дивуюся: значить, потрібний. Коли дивлюся на останній шпальті реквізити, механічно шукаю галочку біля прізвища Ганни Шеремет — вічного чергового редактора номеру. І це додає додаткової надійності спілкуванню навіть через це «дупло Дубровського» на ресепшн. Зовсім не перебільшую приємної залежності від такого тонкого обміну речовин, розумію. Та й написаний матеріал, який увібрав якісь спогади, переживання, одкровення, потрапивши в редакторат і відчувши дбайливі руки, тут же починає творити свою маленьку історію, віддаючи тепло, отримане від автора.
Упевнена: жити дуже серйозно несмачно. Легкість буття, якщо вона не від легковажності, а від мудрості, дарує такі соковиті, повнокровні, насичені півтони, які самі підказують сюжети для нових матеріалів. День на день не схожий, трапляються і прохідні тексти, але, погодьтеся, зльоти теж не для кожного дня, але планку виставлено. Особливо останніми роками «День» так яскраво заявив про себе, нестримно позначившись як солідний розумний співбесідник, у чомусь наставник, та й зовні газета помітно змінилася. От і брати участь дуже приємно. Уже не раз говорила, що на шпальтах часто зустрічаються такі сильні матеріали, що відчуваю гордість за «День», за його авторів. Буває, що моя думка розходиться в чомусь, та я ціную лінію газети, оскільки вона доказова своєю послідовністю, інтелігентністю, у ній немає дріб’язковості й метушні.
І потім: у цій газеті ніхто не вимагає, щоб ти підлаштовувався під чиюсь думку, тут цінують, коли автор щирий, говорить без зайвого пафосу, навіть якось напівголосу, щоправда, виходить це не у всіх. Мене завжди хвилюють відомі слова Франса про стародавнє місто. Спробую згадати монолог старого міста. Він говорить: поглянете на мене — я старий, але незвичайний. Усіх дітей виростив на своїх руках. Закінчивши свої справи на землі, вони вирушають, а я продовжую жити і зберігати їхні спогади. Я — їхня пам’ять.
Чомусь здається, що ці слова й до гідної газети можна віднести, яка не втомлюється пізнавати й бездонність простого буття, і карколомні стрибки доль людських, гірких уроків історії, метання, зльоти й падіння — усю цю неповторність життя, і розповідати тактовно, мудро, уловлюючи і зазначаючи нюанси.
Читач же завжди зрозуміє, адже коли є що розуміти, необхідно всього мить.
