Звичайно, Андріївський узвіз по-своєму «багатоженець» — він любить усіх, і всі люблять його. Перебуваючи з ним в особливо інтимних стосунках (живу майже поруч), часто в дні масових гулянь, відверто кажучи, прагну втекти з міста, просто шукаю тиші. Та все ж у шостій-сьомій годині ранку, наприклад, у день Києва, коли художники, ремісники, продавці різного цікавого лахміття лише розкладають товар, поспішаю бути мало не першим гостем. Зовсім не шукаю чогось надзвичайного, просто дихаю очікуванням, насичуюся атмосферою найщирішого народного зібрання: дивись, мовляв, який я і мій товар, підходь — не скупися, адже старався. Звичайно, все це швидше напівправда, яка вже злегка подобріла, та і вироби все менше дивують, оскільки містять у собі взаємовиключальні пристрасті: природне бажання багатьох майстрів (не завжди переобтяжених талантом і технікою) прогодувати сім’ю тим, що вміють створювати, і тим, що продати зараз дуже важко. Ось і настрій у лавах тих, хто пропонує відверто невеселе, до того ж суперництво за місце під узвозовським сонцем часто проходить у режимі злості, а енергія злості природно, як і належить, злопам’ятна.
Та все ж, яка пісня без баяна, ось і мелодія Андріївського, посилена інтуїтивно уловлюваним відлунням вічних переливів, бере своє. Звичайно, прийшовши у перший день відкриття після реконструкції або капремонту, не знаю, як точно називаються виконані реставраційні роботи, все ж злегка оторопіла. Не хочеться робити якісь спішні висновки, адже погодьтеся, і власну квартиру після ремонту, що тільки-но закінчився, хочеться показувати лише через деякий час, коли зникне певна відстороненість, скутість від запаху хімії, випадкового розчину під ногами, одним словом, коли згладиться відчуття невпевненості і все стане на свої місця.
Якщо ви шукайте затишну, пов’язану зі спогадами бухту, а вам пропонують (розумію, що порівняння умовне, та все ж...) наприклад, ексклюзивні об’єкти з відпрацьованим дизайнерським почерком, то відразу вловите: бажання відповідати європейській акуратності може зіграти всупереч, збити підніжкою обеззброюючу природність, яку має прекрасна вулиця, а якщо перестаратися, то зникне зовсім.
Кажуть, що форма — це єство, яке спливає з віком на поверхню. Що тут додати — єство Андріївського в тому, що нині це ніби колекційний вінтаж, де потрібен ідеальний стан не старого лахміття, а антикваріату. Тому для всіх, хто любить своє місто, і дорожить головною цінністю узвозу, його наклад обмежений одним екземпляром. Поки ж першого дня побачила акуратно, досить приємно забарвлені за новоєвропейськими технологіями начебто знайомі будівлі, в місцях, де старовинні будиночки лише чекають на реставрацію — гримувальні косметичні футляри-фасади. Здається, що інженери попрацювали з водостоком — цікаво, чи буде в дощ вода так само дзвінко збігати вниз бруківкою, кокетливо спокушаючи і захоплюючи, що й самій підстрибом хочеться бігти туди, не знаючи куди. Та все ж перше, що схвилювало — це бруківка. Все думала, чи збереглася вона. Пам’ятаю, як до 1500-річчя Києва проводилася велика реконструкція Андріївського як складової частини створюваного в Києві історико-архітектурного комплексу «Стародавній Київ». Тоді, працюючи в столичній газеті, мала терміново здати в номер про це репортаж. Ось і вирушила до будівельного казану, звичайно, не налаштовуючи себе на неспішну пішохідну прогулянку. Усюди стукали молотки, пахло фарбою, стружкою. Пам’ятаю весняний вітер, що розгулявся тоді не на жарт, обдав мене хмарою розпорошеної фарби, та так, що швидко очиститись не вдалося, от і моталася вниз-вгору за відповідальними спецами, намагаючись з усього вичавити інформацію. «Важняки» були настільки заклопотані, що мені ніхто окремо уваги не приділяв. Занотовувала на ходу їх зауваження, і все складалося в картину чітких наказів: помітили, що не дуже акуратно укладено тротуар жовтою цеглою, виготовленою за спецзамовленням і відразу ж наказали виправити, — потрібно зробити так, щоб деякі цеглини було розміщено до перехожих своїм «паспортом» — назвою заводу, який їх виготовив. У фарбуванні маленького затишного будиночка виявилося більше сірого кольору, ніж було передбачено, — наказано було терміново виправити. Лише до бруківки жодних претензій. Мені пояснили, що це робота ручна, та й бруківник — спеціальність тоді рідка, навіть пожартували, що насилу збили збірну України з 50 бруківників. Вони приїхали з різних областей, переважно із західних. Мали вкласти тисячі квадратних метрів бруківки і сотні — цегельних тротуарів, характерних для дореволюційного міста. Один рівненський майстер, пам’ятаю, розповів, що поки не обдереш усі коліна, лікті, не вимокнеш під усіма дощами, бруківником не стати. Батько, — додав, — ще з дитинства поставив на коліна і почав учити ремеслу. Майстри дуже хотіли зробити дорогу, яка б служила довго, а ось зараз мені, та й не тільки мені одній, здалося, що стару кладку залишили лише в деяких місцях, а переважно замінили на щось сучасніше. (Це лише враження, але воно залишилося). Може, коли відмиється вулиця від ремонтної пудри, з’явиться і задум оновлення, але якщо комусь цікава думка однієї окремо взятої киянки (знову ж таки нікому не нав’язую), то трохи розгубилася, неначе щось важливе втратила. Все озиралася довкола — і не знаходила, все поспішала і поспішала донизу, можливо, там, за вигином... і... засмучувалася.
Все ж правильно кажуть, що половину роботи не показують, самі знаєте кому. Можливо, ще заново закохаюся і зрозумію масштаби задуманого — адже проводилися також серйозні роботи з укріплення схилів. Понад усе не хотілося б побачити по-європейськи прилизаний стандарт, який доречний в побуті, але не тоді, коли хочеш відчути таїнство іншого часу хоч ненадовго, втративши чітку канву сьогоднішніх проблем, захопитися особливим очікуванням зустрічі і заспівати разом таємний гімн вічного життя єдиному Андріївському. Він має бути «підстрижений» якщо і не богемно, то вже точно не універсально пристойно, пахнути не «дезіками», а старовиною. Ювелірно підлікований, а не той, який пережив ін’єкції суцільного «ботокса». Інакше, у чому ж інтрига, за якою приходять і приїжджають. І що ще дивно — в тій самій Європі бруківка служить століттями, зберігаються старовинні вікна по можливості, вже одним цим підсилюючи резонанс причетності. Однак подивимось. У Андріївського є особлива, іншим вулицям не властива якість — він уміє самоочищатися, і знову і знову приваблювати нас, залишаючись місцем столичних надій, осередком природної вишуканості, рівноваги і гармонії а головне, підштовхувати до незапланованих романтичних вчинків, які, погодьтеся, вище за всякі прогнозовані знаки уваги.
Власне, тепер повернуся до назви, яку мимоволі підказали Штірліц з Мюллером. Хоч вчасно схаменулася, адже збиралася розповісти про вазочку, яку попросила залишитися в моїй сумці. Зовсім несподівано для себе зауважила, що вже років п’ять навіщось розшукую на узвозі одне й те саме: чергову малесеньку вазочку на одну квітку. Звичайно, шукаю лахи десь 50-их років минулого століття. Дрібнички подібні майже завжди пропонують одні й ті ж самі збирачі, і коштують вони менше, ніж нині квіти для них. З однією продавщицею цього разу розговорилася і ми пригадали, що й торік придбала в неї маленьку вазочку-олівець з пікантною кльошною оборочкою під горлечком. Тепер вибрала з її пропозицій стару німецьку скляну дрібничку і як на почин (хто рано встає...) — майже за символічну копієчку. Не інакше як Андріївський посміхнувся. Отже, у нас все взаємно. Як-не-як не один рік разом.
