Близько сорока років тому ті, хто залишився в живих, об’єдналися в унікальне співтовариство — у земляцтво «Труханів острів». Останньої неділі вересня всі зустрічаються на рідній землі
Ця «зелена перлина» посеред Дніпра — улюблене місце відпочинку киян. Та далеко не кожен знає, що до 27 вересня 1943 року Труханів острів був цілим містечком — зі своїми церквою, школою, аптекою, магазином, кінотеатром і навіть яхт-клубом...
55 років тому на Трухановому острові фашисти все спалили вщент...
Про заселення людьми Труханового острова та його назву є кілька версій-легенд. Найбільш достовірно, що острів отримав назву від Тугорхана, одруженого з дочкою князя Святополка Ізяславича. Пізніше острів уподобала княгиня Ольга для своєї літньої «резиденції». І перейменували його в Ольжичі.
У 80-х роках XIX сторіччя Труханів острів почав забудовувати багатий єврейський купець Марголін, який мав судноплавні засоби для перевезення вантажів. Син Марголіна, що вивчав у Німеччині технічні та юридичні науки, познайомився з пароплавством і вмовив батька купити два судна. Це були катер-самоходка та один пасажирський теплохід. Перший у народі охрестили «парубком» — відразу після того, як Марголін-батько, гарненько обмивши з німцями покупку, вийшов на берег і побачив катер «у роботі». Він рухався по воді так вправно, був такий верткий, що старий єврей по-українському вигукнув: «Оце, парубок!». Другий теплоходик назвали «Литвинкою», оскільки з Німеччини до Києва його переправляли через Литву, через Білорусію, спускали по Дністру в Дніпро...
Київському губернатору Бібікову довелося віддати за сина Марголіна свою дочку — так сильно покохала вона розумного й вельми приємного молодика. Бідолаха погрожувала батькові, що втопиться в Дніпрі, коли не отримає його благословення. Батечкові нічого не залишалося, як погодитися. Тільки раніше він звелів євреєві прийняти православну віру. Хрестили Марголіна — молодшого в Софіївському соборі. Як придане дочки губернатор віддав зятеві Труханів острів (хоч, треба сказати, належав він того часу Чернігівській губернії...).
Син займався парохідною справою, а Марголін-старший по-господарському забудовував водницьке селище. Для міжсезонних працівників — (до нього після жнив наймалися селяни з сусідніх сіл) звів чотири дерев’яних казармених будинки на палях (під час повені вода все довкола затоплювала). Людям, які побажали пустити тут коріння, виділяв землю та лісоматеріали. Собі побудував добротну дачу. Поряд — затон. Обладнали гарні, за німецьким зразком, майстерні. Вони стали своєрідною «колискою» Київського суднобудівно-судноремонтного заводу. Серед перших споруд острова була й простора двоповерхова школа. Марголін казав: «Мені потрібні грамотні працівники».
На початок ХХ сторіччя на острові, окрім церкви, школи, амбулаторії, магазина, житлових будинків і водницько-річкового виробництва, з’явилися чудові місця для відпочинку. І це не дивно — на острові жили й працювали представники різних народів, багато німців, поляків, людей освічених та інтелігентних. І кожен приносив у життя Труханового острова свою культуру. Робітниче селище стало залучати місцеву світську знать. Вона проводила час у парку «Ермітаж», із танцмайданчиком і духовим оркестром, у ресторані «Босфор», розважалася з дівицями-утриманками кафешантану, грала на тенісному корті. Та найпрестижнішим був побудований іноземцями яхт-клуб європейського класу. Своєю увагою його жалувала царська сім’я. Після того, як у Києві відзначалося 300-річчя будинку Романових, на честь спадкоємця престолу острів було перейменовано в Олексіївський. Революція йому повернула первинне ім’я — Труханов.
Фундаторами династій річковиків стали сім’ї Краснокутських, Новгородських, Щербакових, Осмоловських, Вєдьорнікових, Ніжинських, Тамарових. Вони освоювали перші пароплави на Дніпрі. Труханівці ходили на баржах, сплавляли плоти, ремонтували та обслуговували плавзасоби. Більшість із них працювала на Київському суднобудівно-судноремонтному заводі й на Третьому затоні.
Острів був автономним містечком із усім необхідним для життя. Пішохідного мосту тоді не було. Із зовнішнім світом труханівці сполучалися за допомогою «парубка», який ходив від Набережної Києва до острова й назад, і власних човнів, які були в кожної сім’ї. Причому великі й малі — для зовнішнього й внутрішнього сполучення. Жили труханівці дуже дружно. Коли під час повені вода заливала будинки, часом до самісіньких дахів, кожен, пропливаючи на човні повз сусідів, не забував спитати: «А ви дітей уже відвезли до школи? Може, ми прихопимо?» До речі, завжди залишалися незайманими водою церква й школа. Вони були побудовані на найвищих місцях острова. На острові було 14 вулиць, два провулки, площа. За переписом населення 1939 року на Трухановому нараховувалося 1096 постійних жителів.
Цю історію острова, не претендуючи на «аптечну точність», розповів один з найстаріших труханівців (йому вже 86-й рік) Олександр Сергійович Трохимов. До речі, він також найстаріший український «динамівець». Окрім звання кавалера бойових орденів «Червоної Зірки» та «Великої Вітчизняної війни» I-го та II-го ступенів, безлічі медалей, Олександр Сергійович носить звання Заслуженого тренера СРСР з водного спорту.
Багато хто не повернувся з війни. А ті, хто залишився живий, прийшли на згарище. 27 вересня 1943 року фашисти стерли з лиця землі містечко річковиків і водників.
Близько сорока років тому ті, хто залишився в живих, об’єдналися в унікальне співтовариство — земляцтво «Труханів острів». Останньої неділі вересня всі зустрічаються на рідній землі. Вони не молоді. Їх мучать хвороби. Та «День Труханового острова» для них святий. У труханівців навіть приказка склалася: «Не зможу йти — доповзу». Цього дня вони всі молодшають. Усі один для одного — колишні хлопчаки й дівчата. Їх пов’язує занадто багато... Коли піде останній, нікому вже буде називатися «труханівець».
... У глибині острова, праворуч від центральної алеї, стоїть солдат із бронзи біля обгорілого човна. Це пам’ять про повернення на згарище... Однак природа вже давно зализала рани — солдат стоїть посеред зеленої галявини. Неподалік, на рожевій гранітній брилі, вибиті імена... Вісімдесят два прізвища. Це ті, хто загинув. Це пам’ять про товаришів, друзів, рідних. Пам’ять про щасливу й тривожну, гірку та прекрасну юність труханівців.
Якщо вам трапиться бути на Трухановому острові, підійдіть, побудьте з ними...
№185 29.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
