Про її життя можна написати роман, та її життя складніше
та цікавіше за романи. Ніколи навмисне не придумаєш тих поворотів, які
з упертістю, наче весь час випробовуючи, їй підкидає доля. А три роки тому
Раїса Іванівна Кобук почала життя взагалі наче з чистого аркуша: у чужому
селі, наймаючи кімнатку в чужих хатах, щоб згодом стати чи то мамкою, чи
то нянькою зовсім чужим дітям — круглим сиротам Євгенові і Андрієві Бондарукам.
Але якби мені довелося писати про неї роман, я б почала,
звичайно, з прологу . З того, що названо її на честь батькової сестри,
яка пішла з життя надто молодою. На батьковому весіллі за звичаєм тітку
Раїсу гойдали на кориті. У якийсь момент підпилі чоловіки завзято гойкнули
сестру нареченого, аж вдарилася головою об стелю, а через півроку й померла.
Батько дуже любив сестру, яку по-сільському називали просто Ронею або Ронькою,
так кликав і свою дочку. Так у родині звуть її й досі. У зв’язку з чим
траплялися смішні ситуації, коли до Раїси Іванівни як директора школи чи
голови сільради приходили додому у справах люди, а мати на прохання її
покликати простодушно відповідала: «Раїсу Іванівну вам? А, Роньку! То вона
в садку, зараз покличу!»
Трагічна тітчина доля наче тяглася за нею по життю. Рано
помер тато, сповна зазнала сирітської долі, і якби не допомога добрих людей,
навряд чи закінчила б педучилище. Не було кому заступитися, і за направленням
поїхала в далеке поліське село. А там — раннє заміжжя за простим сільським
хлопцем, який працював їздовим у колгоспі, проте дуже гарно грав на баяні.
А у 23 роки, коли тільки живи й радій, вона тяжко захворіла і її направили
в онкодиспансер.
— Мама думала, що я нічого не розумію, а сама тихенько
плакала. Я ж рахувала останні дні... Проте одна назва диспансеру налякала
так, що я туди на лікування не пішла, пішла в іншу лікарню, зібрала всі
сили і таки одужала...
Потім вона хворітиме ще не раз. Перенесе операції. Три
рази братиме академвідпустки, навчаючись на факультеті журналістики Львівського
університету.
А кілька років тому Раїса Іванівна стала безробітною: скоротили
її посаду директора малокомплектної початкової школи. Рік просиділа вдома,
вишила двадцять рушників — і відчула, що без роботи пропаде. У відділі
освіти, зізнається, добре висповідали, бо ж при скороченні, знаючи її досвід
і енергію, пропонували інші школи, а вона впиралася. Цього разу теж дали
на вибір кілька шкіл. У селі Борочиче, де живе родина, вже мало що тримало.
— Син одружився, з’явилася внучка. А в нас — дві маленькі
кімнатки. Навіть ліжечко дитяче поставити ніде. Кажу чоловікові: перейдемо
до мами, там місця вистачає. Сказав, що зі своєї хати не піде. То пішла
я.
А там і в Рачині опинилася. Місяць ходила пішки з Борочич
до Горохова, де сідала на автобус до Рачина. Інколи ночувала в сестри в
райцентрі. Почало рано темнішати і добрі люди в селі прийняли на квартиру,
де півтора року в мирі і злагоді з ними й прожила, а минулого серпня відзначила
своє 50-річчя.
***
І тут у романі мала б настати зав’язка .
— Чую, говорять у школі, що сестра Бондаруків одружується
і вибирається з села. Оскільки старший брат, Андрій, навчається в училищі
у Берестечку, то молодшого, Євгена, почали оформляти в інтернат. А він
не хоче! Батьки ж їхні померли сім років тому. Родини близької немає. Чогось
так мені ця розмова в душу запала. Подумала собі: а коли я до них на квартиру
піду? Хто ж їм їсти варить?
У неділю й пішла. Хлопці не таїлися: розказали, що мають
порося, на яке всі надії покладають, а на обід суп зварили. Синя пісна
юшка з квасолі, без шматочка хліба в хаті, певно, її й доконала. Збігала
додому (цебто на квартиру), принесла маргарину (бо й сама на той час смальцю
не мала), зробила до супу зажарку... Дивилася, як їли, і в душі плакала.
З’їздила на вихідні у Борочиче, привезла хліба: хлібину собі, хлібину їм.
Ввечері зайшла: вже той хліб доїли. Ні крупи, ні борошна. Побілила Бондарукам
хату. Купила фарби — пофарбувала. А з першого вересня пообіцяла до них
перебратися.
— Пообіцяла, а сама мучуся. Вже й злякалася. Люди почали
відмовляти, нащо воно тобі, як даси раду таким двом майже дорослим хлопцям?
Жені ж — 16, а Андрієві у грудні 19 виповнилося. Та й не знала, як господарі
мої подивляться: піти від них, коли нічим не образили, теж ніяково.
Так і тягла час у роздумах, вирішивши, врешті, нікуди не
переселятися, доки Андрій сам не приїхав підводою: речі перевезти. Домовилися,
що за постій вона гроші не платить, але варить їсти, пере...
***
До сюжету я б поставила епіграфом поетичний рядок,
яким сама Раїса Іванівна характеризує себе як людину:
— «Колись були романтики, а тепер — ревматики». Не пам’ятаю,
хто це сказав, але я, певно, романтиком залишилася!
Сказати, що в селі її вчинок вважали дивним, не сказати
майже нічого. Сердяться й домашні. Найбільше заревнувала внучка, замучуючи
запитаннями, кого бабуся більше любить: її чи вже Андрія з Женею? Чоловік
і мати спочатку в один голос відмовляли: нащо тобі чужий клопіт? Проте
на храмове свято, на Різдво вже приймали сиріт у себе. Син, який свою маму
добре знає, до її вчинку одразу поставився толерантно: «Ну, наша мамка
така — все б віддала!» А невістка, коли свекруха їде з Борочича в Рачин,
харчами поділиться, повну сумку накладе.
— Оце в неї двадцять гривень позичила, — признається Раїса
Іванівна. — Наталка (сестра Бондаруків) має приїхати, а в її дитини якраз
рочок буде. Хочу торт спекти, прийняти треба, як слід.
Старшій з сиріт, Наталці, вже 23 роки, у неї і своїх двоє
діток. Проте коли порося закололи, Раїса Іванівна послала Андрія до сестри
зі свіжиною: четвертину віддав. Переконала, оскільки в домі він тепер господар,
що й цукром за оброблені буряки з сестрою поділитися має.
Порося ж догледіла Раїса Іванівна: хлопці на навчанні.
На городі покосила зілля, допомогла вибрати картоплю. Врожай невеликий,
на посів не стане, то ж тримає, не споживає свою — у Борочичах мама городика
вділила, мішків з чотири бульби «на Рачин» вже відклала. Часнику привезла,
гірший їсти, кращий — на насіння буде. Нема буряків, моркви, капусти —
іде й купує.
Завела квартирантка хлопцям і курей.
— Заробила курчат восени, коли їздила в Коритницю до сестриної
свекрухи картоплю вибирати. Вона й каже: «Я тобі заплачу, бо чи марно ти
в мене на полі цілий день землю дерла?» Від грошей ледь відкараскалася.
А швагер ідею подав: «Маєте, мамо, пізніх курчат, квочка сама вивела, віддайте
їх Раї!» Я в Рачин аж 13 курчаток привезла, восьмеро, правда, шуляк із
собакою переїли, але ж п’ятеро є! — радіє.
Заробила і цукру два мішки.
— Андрій сердився, нащо той цукор, бо ж сам заробив чотири
мішки. Але буряки — біля хати, як не зробити і не заробити? Кажу йому:
будуть вам гроші потрібні — я свій цукор продам, а не твій! Своїм сам розпорядишся.
Андрій не допоміг їй вирвати жодного бурячка. Хоч сподівалася...
Про поміч не просила: хлопець дорослий, сам повинен здогадатися. А чужу
дитину як заставляти? Тепер та ситуація пригадується з гумором.
— Прийшла в обід зі школи, Андрій лежить, музику слухає.
Я з образи і їсти вже не готувала, а зразу на поле пішла. Приходжу ввечері,
він картоплі насмажив і мене припрошує їсти. «Дякую, — кажу, — я сита».
Але вантажити буряки вже допоміг!
Так само промовчала, коли, отримавши пенсію за себе і брата
(а це біля сотні гривень), Андрій «на хазяйство» виділив тільки 7 гривень.
Навіть враховуючи ті гроші, які б Раїса Іванівна заплатила за постій, цього
замало. Настала скрута, використала гроші, які відклала собі на паливо.
На пилорамі ж обрізків випросила. Шкільний кочегар, провівши газ, віддав
сиротам свої дрова — місяць безплатно, вважай, палили. Трохи дров хлопці
і самі з друзями заготовили.
— Я завжди викручуся. А він, знаю, на рушницю гроші збирає.
Дуже вже любить полювання, мисливці Андрія охоче за погонича беруть. Одного
разу навіть зайця дали. Велика була зайчиха! Я всю йому в училище стушкувала.
Найбільший клопіт — що дати хлопцеві у Берестечко. Восени
КСП виділив сиротам центнер зерна безплатно, Андрій змолов, ще трохи борошна
було. У духовці хліб пече. То голубців зробить, то капусти натушкує, то
вареників, то пиріжків лінивих... Але з порожньою сумкою з дому ніколи
не їде.
— Я тільки одне кажу: будеш пропускати заняття (пропускав
же тижнями. — Авт. ), з училища виженуть — пропадеш! Пенсію за батьків
знімуть, а доходів же ніяких, і як виживеш?
***
Яка ж цієї історії мораль ?
— Люди кажуть: думаєш, тобі подякують? А я згадую біблійну
оповідь, що Христос чудеса творив — і йому один із десяти дякував. А я,
проста смертна, маю для себе більше вимагати? Ще маю думати, чи дитина
мені подякує?..
Як натура романтична, Раїса Іванівна і поетичні рядки з
цього приводу може пригадати: «Да будет жизнь твоя для всех других отрадой.
Дари себя другим, как гроздья винограда. Но если нет в тебе такой большой
души, то маленькая пусть сияет, как лампада...»
Дуже хороші в сиріт сусіди. Лиси часто молоко дають, сметану.
— Колись послала Андрія з 5 гривнями. Кажу: без грошей
вже і не бери! Приносить і сміється: дали здачу. Ті самі 5 гривень виймає...
Маслечки хлібом і молоком діляться. Хоч своїх дев’ятеро
душ сім’ї: п’ятеро дітей, господарі, брат господаря і бабця. Морози, теж
сім’я багатодітна, але чим можуть, тим і допоможуть.
***
То що, буде в цій історії щасливий кінець ? Чи довго
витримає Раїса Іванівна студентсько-спартанський власний побут? У її кімнатці
стіл — від подруги, колишньої завідувачки Будинком культури з Борочич Раїси
Лащук. Ліжко привезла аж із Яворова землячка Надія Михальчук. Сестра дала
матрац, килим — секретар сільради з Цегова Надія Лащук, інша подруга електродуховку
«переказала»... Бо з дому до мами Раїса Іванівна забрала тільки свої речі
і дві шафи з книжками.
— Казав чоловік, що як з чемоданом прийшла, так і пішла.
Але ніколи ні до кого позичати не ходила, всі до мене!
Натура не просто романтична, а й лірична, вона грає на
скрипці, пише вірші, на які самодіяльні митці в Мар’янівці, Борочичі склали
чимало пісень. Вже й про Рачин пісню написала і її співали на десятиріччі
місцевої школи:
«Там, де бере початок Луга, де у високих травах береги,
мої там батько, ненька, друзі, моє село, мій Рачин дорогий... Рачин — колиско
моя, Рачин — мов спів солов’я, Рачин — ти щастя моє!..»
— Я останній рядок інколи співаю так: «Рачин — нещастя
моє!» — зі сміхом додає Раїса Іванівна, яку ніколи, здається, не полишає
оптимізм, хоча доводиться їй нелегко. Колись в одному зі своїх «примітивних»,
як самокритично каже Раїса Іванівна, віршів вона написала такі рядки —
з іншого приводу, але ж такі влучні для багатьох життєвих ситуацій, в яких
опиняється людина в чужому краю:
«... А з-за тинів зорять людські плетухи. Якби не ми, вони
б з нудьги померли. І вже несуть в кінець села щодуху «новини» свіжі в
чорних своїх жерлах. Їм не збагнути почуття високі. Готові все вони облити
брудом. У них серця холодні і жорстокі. Але, на жаль, іще й такі є люди!»
Поки ж що епізод виписується так.
— Дуже тягне до сім’ї... Внучка цього року має йти до першого
класу, а якщо працюватиму в Рачині, не побачу, як вона піде до школи. І
хлопців хочеться підтримати, доки самі на ноги стануть...
Недавно ж у сирітському домі знову закінчилося паливо.
Поїхавши у Борочичі, Раїса Іванівна повернулася в Рачин підводою разом
зі своїм чоловіком: привезли вже нарубані дрова. Андрій з Берестечка привіз
різного насіння і, що зовсім несподівано, квартирантці-опікунці — шоколадку.
— Вже без мене, певно, обсієтеся! — сказала вона.
— А ви ж обіцяли, що ще мене одружите і весілля справите!
— відповів Андрій.
