Досвідчена хазяйка завжди доволі самовпевнена. Обов’язково здивується, коли почує чиюсь підказку, і зрозуміє (вкотре) — вчитися доводиться повсякчас. Щоправда, думки з приводу вибору і приготування продуктів досить суб’єктивні, спираються на різні джерела, але, мабуть, найціннішим залишається досвід хлібосольної сім’ї. Хоча теж не впевнена. Адже хлібосольний досвід створювався, коли ще не знали поганого слова на три букви ГМО, коли родючі ѓрунти ще не були затруєні різними стимуляторами, коли й повітря, мабуть, можна було подавати на десерт. На щастя, людина — істота потужна, із серйозним набором всіляких рівнів захисту. Головне, думаю, готувати все витончено, купувати не жадібно (адже в житті — як у супермаркеті: не варто набирати у візок все підряд, а лише те, що треба і за що зможеш розрахуватися), вміти насолоджуватися навіть найпростішою їжею, але обов’язково поданою в улюбленій тарілці, й бажано — на привабливій скатерці.
Так, розмірковуючи про се про те, а загалом ні про що, блукала улюбленим київським ринком, вибираючи телятину. Колись вирішила, а може, прочитала десь, що найкорисніше м’ясо — це саме телятина. Намагалася не помічати, що воно без інтриги, якесь прісне, без родзинки, одне слово. Зате начебто те, що треба — немає зайвого жиру тощо. Непомітно пройшла повз телячі ряди та опинилася в яловичому. Біля прилавка розмовляли дві жінки — продавщиця і покупниця. Відчувалося, що були вони давно знайомі та обговорювали речі, аксіомно відомі.
«От скажи, Валю, — запитувала покупниця-приятелька у продавщиці, — ринковий рубач м’яса хоч коли-небудь візьме додому телятину? Ото ж то. Лише яловичину понесе додому, причому середнього віку. Коли м’ясо ще молоде, але вже з пікантними нюансами, з набутим смаковим досвідом, соковитістю і глибиною». Мимоволі біля них зупинилася — поглянула на яловичину їхніми очима. Завжди вважала її жорстким варіантом. Елла (так звали покупницю-м’ясоїдку) помітила мою увагу і провадила далі, непомітно й мене втягуючи в розмову. Чесно зізнаюся, в цьому ряду зовсім не збиралася що-небудь купувати.
«Ви послухайте мене, — м’ясоїдка виявилася справжнім знавцем своєї справи. — У мене всі з діда-прадіда кололи худобу, причому ювелірно, грамотно. Ось Валя та її чоловік Петро тут, на цьому ринку, одні з небагатьох, хто забиває худобу правильно. У неї тому й м’ясо особливе, з нього відбивні виходять такі соковиті та «причепливі», що довго пам’ятаєш. Телятина — це ж нетямуще м’ясо, я його й дітям даю». Треба ж — багато хто купує дороге теляче яблучко, вважаючи, що роблять абсолютно правильно, а тут — отакої.
«У мене десятки куховарських книжок із власних рецептів. Знаю, як обробити рибу, аби вона вийшла солодкою, як вибирати курку. Тут головне, аби кістки в неї були твердими. Якщо курячі кісточки можна їсти губами — отрута. Понад усе люблю баранину — на відміну від яловичини і свинини вона засвоюється в будь-яку пору доби, щоправда, навіть на найпрестижніших столичних ринках можуть підсунути замість баранини козлятину».
Слухаючи все це, була пригнічена своєю необізнаністю — ніколи не відрізнила б баранину від козлятини. Ці думки не затримувалися, оскільки Елла продовжувала лекцію: якщо варите яловичину, киньте жменю квасолі, м’ясо стане набагато делікатнішим.
Пошкодувала, що все доводиться хапати на льоту, мотати на пам’ять. Зрозуміла, що на ринку цю жінку знає багато хто, може, вона просто підіграє знайомій продавщиці, підсилюючи інтерес. Усе ж купила чималі, стиглого кольору яловичі відбивні. Після звичних маленьких телячих, таких ясно-рожевих, ці видалися надто насиченого кольору. Так, Елла ще казала, що ніжно-рожевий колір м’яса можна надати і старому яловичому м’ясу, завдяки чому воно матиме оманливий молодий вигляд. Для цього роблять так — і вона почала знайомити зі схемою чергового обману. Відбивні, підсмажені на відкритому повітрі на дачі, справді були настільки апетитні й приємні на вигляд, що сім’я була просто в захваті. Отже, чужий досвід зайвим не буває, його просто потрібно перевірити ще раз на собі, у своїй ніші, аби не бути у програші.
Недарма кажуть, — раптом думка стрибнула убік, — всі казино світу, наприклад, побудовані на гроші тих, хто програв, тобто покупців. Та й не тільки казино. Не хочеться, аби тебе постійно обдурювали, аби гроші твої танули в тумані, зникали десь, захлинаючись від чужого куражу, спотикалися і падали, а, опритомнівши, вже опинялися в чужому домі.
Навіть у вишуканих магазинах делікатесів, багатих покупців прекрасно дурять, знаючи їхні слабкості. Там — головне правило: для клієнтів не повинно бути нічого дешевого. Та все ж небезпечно захворіти маніакальним потягом до здорового харчування, приміряючи до себе різні дієти. Так все можна довести до абсурду, перетворившись на неврастеніка. До речі, якось випустила з виду початок нашої бесіди з Еллою. Вона, почавши розмову, відразу уточнила, що головний її вчитель — мама, і що вона дуже хвора. Начебто, у неї кілька інсультів було та інфаркт. В кінці розмови, все це зіставивши, здивувалася — чому ж єдино вірне харчування не захистило. Адже воно, як мене запевняли, гарантує вічне здоров’я. Щось тут не так, отже, і їхня виняткова обізнаність у приготуванні скрупульозно відібраних продуктів, має свої прорахунки.
Дійсно, жити шкідливо, а аналізувати все — нудно. Знаю, печена картопелька з оселедцем нікого не обдурить.
Стоп. Про оселедець нещодавно таке прочитала. Жах. Досі ще — у здивованому відрубі. Як же хочеться тиші, тієї особливої, коли довіряєш, але тоді й Європа вся здується, не говорячи вже про Америку — як же нині без обману...
