«...Вона помирала, його молодша сестра. І відчуваючи всю безвихідь становища, дивилася на нього великими дитячими очима. «Ці очі, — розповідав він мені, — я не забуду ніколи. А ще — її останні слова:
«Юро, так хочеться жити».
Життя не завжди буває справедливим. Цього разу воно було надто жорстоким. Як і тоді, коли поліг у Прибалтиці в битві з фашизмом батько. Та хіба не у життєвих переживаннях і потрясіннях душа людини здобуває нектар добра?
Майже чверть століття знаю я цю людину. І ніколи не переставав захоплюватись: скільки в ній людяності! Вона випромінює світло чесності, правдивості, безкомпромісності й разом з тим — щирості. Йде по життю, не залишаючи «зерна неправди за собою». Хоча часом доводилося й нелегко. Та він ніколи не зраджував своє власне «я». Не був віддзеркаленням інших. Таким залишається й понині. Я не називаю його прізвища. І в цьому теж є свій смисл: справжня людина не любить словослів’я».
Відтоді, коли були написані й опубліковані ці рядки, минуло двадцять років. Мої перші і, до речі, єдині рядки про людину, з якою мене пов’язує давня приязнь, незрадлива безкорислива дружба і, як мовиться, справжня чоловіча любов.
Але настає «момент істини». Хочеться відкрити душу. Висловити те, що живе в ній по відношенню до цієї людини протягом тривалого періоду. Нарешті, назвати її прізвище. Тим більше, що для цього є привід — 23 липня їй виповнюється 75.
Отож ця людина — Юрій Никифорович Єльченко, з яким мені довелося працювати на комсомольській та партійній роботі після того, як майже 45 років тому звела нас доля.
Виступаючи у жовтні минулого року на святковому прийомі, влаштованому Київською міською радою з нагоди 85-річчя ВЛКСМ, він читав вірш Бориса Олійника «Комсомолу». І коли з його вуст пролунала строфа:
Я навіки юністю засватаний,
Ми з тобою родичі давно,
Комсомоле, доле моя, брате мій,
Нам на спокій права не дано,
подумалось: Юрій Єльченко, як і наш відомий поет-академік, мав повне право проголосити цю декларацію, це кредо. Бо він дійсно навіки засватаний юністю, а комсомол став його долею. Адже у 50—60-і роки минулого століття пройшов шлях від секретаря первинної комсомольської організації до лідера комсомолу України. Був одним з ініціаторів багатьох славних справ молоді. Згадуючи той час, можу засвідчити: багато трудових звитяг звершено у ті роки. Чимало знаних людей були бажаними гостями на третьому поверсі будинку на Михайлівській площі, де тепер розмiстилося Міністерство закордонних справ України.
Про це мало хто знає, але коли два рецензенти «зарубали» збірку Василя Симоненка «Земне тяжіння», за вихід якої героїчно боролися Борис Олійник і Микола Сом, Василь — кореспондент «Робітничої газети» по Черкаській області — прийшов до ЦК ЛКСМУ. І в кабінеті першого секретаря читав свої поезії. Саме там й народилася остання рецензія, яку я передав директору видавництва «Молодь» Миколі Якубенку: «Друкувати». Йшов 1963 рік — рік смерті молодого витязя нашої літератури, як назвав його Олесь Гончар.
Єльченко був на бюро ЦК ВЛКСМ у Москві 12 квітня 1961 року, коли включили приймач і всі присутні почули повідомлення про перший політ у космос радянської людини. Разом із Павловим перебував у Внуково під час зустрічі Юрія Гагаріна. Там же познайомився з Сергієм Павловичем Корольовим. Слухав першого космонавта в актовому залі ЦК комсомолу, коли той приїхав, за його власним виразом, щоб «як комсомолець відзвітуватися перед ЦК ВЛКСМ про виконання завдання партії та уряду...» Потім вони стали друзями. Гагаріна запросили на XX з’їзд ЛКСМУ. Він бував у Києві в гостях у Єльченка, Єльченко у нього — в Зоряному. Разом відпочивали влітку в Криму.
Багато зробив Єльченко, працюючи секретарем Київського міському партії. Разом з головою міськвиконкому Валентином Згурським він займався питаннями розвитку в місті багатопрофільного точного машинобудування та металообробки, радіоелектроніки, харчової та легкої промисловості.
Саме у ті роки йшло інтенсивне будівництво метро, розбудовувалися існуючі й закладалися нові житлові масиви, реконструювалися міські вулиці, почали діяти магістралі – проспект Перемоги і траса вздовж набережної на правому березі Дніпра, було капітально відремонтовано Театр опери і балету імені Т.Г.Шевченка.
Мужньо поводив він себе і у дні Чорнобильської катастрофи, хоча інколи й виявляв непотрібний у таких ситуаціях героїзм, підставляючись під удари смертельного ворога — радіації. Згадуючи пізніше про той час суворих випробувань, він писав: «Звичайно, головним засобом безпеки було вгамування реактора. Та на перших порах на весь зріст постало питання вивезення з Києва дітей шкільного віку (а це була не одна сотня тисяч). Хто тільки не приписував собі пальму першості у цій роботі. Забували лише згадати райкоми і райвиконкоми, керівників шкіл Києва, які у буквальному розумінні «на собі» винесли цю непросту проблему. Відмінно попрацювали і профспілки (в основному саме у їхнi табори виїхала дітвора»).
Пам’ять серця. Вона притаманна йому органічно. Коли було встановлено місце загибелі у Литві його батька Никифора Гордійовича, Юрій Никифорович привіз звідти трохи землі, яка лягла на могилу матері Ольги Яківни. А на пам’ятнику з’явився ще один напис. Так символічно знову поєдналися серця двох святих для нього людей.
Або інший факт. Будучи у 80-х роках двадцятого століття на ювілеї визволення братньої Білорусі від фашистської навали, він поїхав на могилу брата В.В.Щербицького Георгія і привіз звідти в Київ шкатулку iз землею, яку вручив першому секретарю ЦК Компартії України.
Ця пам’ять серця керувала ним, коли нинішнього року надсилав сповнену тепла телеграму Валентині Гагаріній з нагоди 70- річчя від дня народження її чоловіка. Вона везе Юрія Єльченка в Москву, щоб покласти квіти на могилу Сергія Павлова. А скільки разів на рік він буває на могилах своїх друзів і побратимів у Києві!
Велике, святе почуття — пам’ять про мертвих. Та не менш значуще — пам’ять про живих. Можу засвідчити: цю пам’ять він демонструє щоденно. Дзвінки, зустрічі, прохання допомогти, посприяти в чомусь. У цій колотнечі минають дні, минають ночі. Мені не раз доводилося бачити, як на вулиці з ним вітаються люди, звертаються з якимись питаннями. Інколи він навіть не знає їх. Зате вони його знають. І що важливо: у вирішенні животрепетних болючих проблем людського буття Юрій Никифорович ніколи не відмовляє. Бо допомога – суть його натури.
П’ять років тому в газеті «Демократична Україна» був надрукований матеріал теж нашого комсомольського друга, знаного журналіста Олега Ситника до 70-річчя від дня народження Юрія Єльченка. Називався він «Повтори себе в сині». Тепер можна з цiлковитою підставою сказати: побажання автора збулося.
Володимир Єльченко схожий на батька не тільки статурою, зростом, обличчям. Він, перший заступник міністра закордонних справ України, схожий на нього внутрішнім єством, характером, душею — великою, чесною, відкритою. Хоча багато в нього і від мами Альбіни Іванівни — простої, як правда, і складної, як кожна жінка, що знає собі ціну. Вірю: така людина не зрадить, не стане політичним флюгером, завжди залишатиметься дипломатом в найкращому розумінні цього слова.
Колись, у дні комсомольської юності, я писав про покоління полудня двадцятого віку: «Діти приходять на зміну своїм батькам, приходять з твердим наміром продовжити їхні славні традиції, взяти все краще, що залишили нам попередні покоління, і піти далі — своїми, невторованими шляхами». І цитував слова поета Миколи Сингаївського:
Не шукаю теплого вирію
За малиновим дзвоном гудків.
У своє покоління вірю я,
Так як вірю у правду батьків.
Я теж вірю в правду наших батьків. Я вірю в правду нашого покоління, до якого належить і Юрій Єльченко. Вірю в правду покоління наших дітей, одним з представників якого є Володимир Єльченко. Вірю в правду покоління наших онуків, що нині вступають в життя, сповнене тривог і сподівань.
Я вірю...
ДОВIДКА «Дня»
Народився Юрій Никифорович Єльченко 1929 року на Київщині. Закінчив столичну середню школу і політехнічний інститут. Потім — робота у Підмосков’ї на Митищинскому машинобудівному заводі. Майстер цеху, згодом — секретар комсомольської організації. Там же став членом партії. Iз 1955 року — в Києві: інструктор, завідуючий відділом райкому партії, секретар і другий секретар міському комсомолу; секретар, другий секретар і нарешті — перший секретар ЦК ЛКСМУ, інспектор ЦК Компартії України. 1969 року обирається другим секретарем Львівського обкому партії. В 1971— 1973 рр. — міністр культури України.
І знову партійна робота — завідуючий відділом пропаганди і агітації ЦК КПУ, перший секретар Київського міському партії, секретар ЦК. Входив до складу Політбюро. Був депутатом Верховної Ради СРСР і України.
