Останнім часом все більше випускників українських шкіл замислюються над можливістю здобути університетську освіту в Європі. Літом тема освіти найбільш актуальна, адже на цю пору року припадають і випуски з навчальних закладів, і вступ до них. «День» пропонує вашій увазі не зовсім звичні статті на тему освіти — розповіді студентки Туринського університету про освіту за кордоном, зокрема, у Франції та Італії. Яка вона насправді — європейська освіта, перейняти стандарти якої ми прагнемо, як проводять вільний час європейські студенти і з якими проблемами вони стикаються — відповіді на ці та інші цікаві питання можна дізнатися нижче.
Iталія: від «очищення» до «тунелю слави»
Iноземні студенти до Італії їдуть доволі охоче. За аналітичними даними італійського держстату близько 35 тисяч іноземних студентів навчаються у ВНЗ Апеннінського півострова й найбільша частина з них (46%) — громадяни європейських держав, що не входять до складу ЄС. І хоча частка українців серед них у порівнянні з «привілейованими» щодо одержання віз албанцями, румунами та хорватами не така й велика, але відчутна. При кількох найповажніших вишах Італії в Мілан та Венеції відкриті курси української мови та культури, а при Римському університеті «Ла Сап'єнца» існує відповідна кафедра.
Італійців можна вважати «винахідниками» університетів на європейському континенті: 1088 року виникає перший ВНЗ у Європі — Болонський університет, славетна Alma Mater Studiorum, знана завдяки своїй кафедрі права. Протягом XII — XIII століть в Італії виникають відома у середньовіччі Школа Медицини в Салерно, університети в Модені, Падуї, Неаполі, Сієні. Недовгою, однак, була свобода світської науки. Зрозумівши, що нових інтелектуалів краще тримати під контролем, церква, підтримана королівською владою, бере «під захист» університети, встановлюючи в кожнім обов'язкову кафедру теології та богослов'я.
Ось тому вільнолюбна студентська молодь — саме на знак протесту проти контролю з боку викладачів та духовенства — збирається в таємні товариства «розбишак», або Гольярдії, більшість яких, зберігаючи вікові традиції, існують і зараз. Сама назва цих братств походить від імені філософа Пьєра Абеляра, прихильника вільного кохання й взагалі «недоречного» в Середньовіччі вільнодумства. Сучасні Гольярдії побудовані за тим самим принципом, що й колись: таємний голова Великого Ордену є в кожнім місті, де є університет, і в кожнім місті він має закріплене традицією ім'я — Грифон у Перуджі, Понтифік у Турині, Башта в Павії й т.iн., усі його «підлеглі» підпорядковані суворій ієрархії, як у справжньому лицарському ордені. Існування Гольярдії дуже потрібне для студентських свят, з яких до наших днів дійшли Свято першокурсника (з обов'язковим «посвяченням» до братства) та Свято випускника. Свято першокурсників відбувається першого тижня листопада, коли починається навчальний рік. Зранку першокурсники йдуть до своєї колишньої школи та «вивільняють» учнів останнього класу, забираючи їх на веселощі до міста. Увечері великий магістр студентського братства організовує вечірку для першокурсників, де на багатьох чекає посвята. За традицією, першокурсник до посвяти — це «бридка й нечиста тварина», яку перш ніж увести в пристойне студентське товариство, треба добре очистити. З цією метою бідолашним новачкам дають випити... неймовірну кількість вина та сильного сольового розчину. Після неминучого «очищення» новачок стає справжнім студентом...
Випуск з університету в Європі, на відміну від нашого звичаю, подія не колективна, а здебільшого індивідуальна, тому брати-студенти мають змогу добре приготувати те свято наївному та довірливому випускникові. Передусім вони мають зробити папірус, де у віршованій, іронічній, більш-менш непристойній манері розповідають життя випускника й малюють на нього велику карикатуру. Випускник має читати вголос та дуже уважно цей римований витвір, тому що за кожну свою помилку має випити вина, врешті дехто на останніх рядках ледве ворушить язиком! Після цього батьки бідолахи вінчають його лавровим вінком. У деяких університетах Італії, як, наприклад, у тому ж Болонському, де, до речі, вже кілька років існує навіть Музей студента, традиція йде далі: брати-студенти роздягають (зовсім або частково) п'яного випускника та змушують його проповзти «тунелем слави», штовхаючи та штурляючи його з помітним ентузіазмом. І все це відбувається не десь у гуртожитку, а в дворі університету, на очах «всього народу». Потім усі вирушають до ресторану, де випускник дає бенкет. Що й говорити, такий день не забувається!
Гольярдії в Італії стали 80-х років безпосередніми батьками багатьох політичних організацій студентів, тих, для кого протест проти влади вже не вичерпувався тільки розбишацтвом. Багатьом пострадянським студентам видається дивною величезна політична активність італійських однокурсників — тих, кого умовно можна занести до категорії «альтернативних». Здебільшого «альтернативні» цікавляться соціальними проблемами, беруть участь у волонтерських проектах, акціях протесту, багато серед них антиглобалістів, їх приваблює етнічна «інакшість» іноземних товаришів iз навчання, вони сповідують щирість та готовність учитися новому, саме серед них студент-іммігрант здебільшого знаходить добрих друзів. Інша категорія студентів, назвемо їх «гламурні», — це зазвичай діти заможних батьків. Буває й таке, що їх менш цікавить навчання, ніж новий відеомобільник або авто. До речі, пересуваються студенти здебільшого все-таки на велосипедах та моторолерах, адже дозволити собі авто може далеко не кожен: як правило, купують його в кредит батьки (кредит юнакам без постійної роботи та певного прибутку італійські банки дають дуже неохоче). Одержання прав також має свій кошт, як і паркування, страхування, не кажучи вже про наймання гаража. Та й пробки на дорогах велосипедисту не заважають вчасно прибути на лекцію.
Спільною розвагою для всіх є пристрасть до спорту та танців, незважаючи на те, що на перервах палять буквально всі (викладачі поряд зі студентами на ґанку факультету). При всіх університетах є студентські спортивні центри, де за помірну ціну можна записатись на курс фітнесу, баскетболу. Останнім часом серед італійської молоді вирує бум на латиноамериканські танці, танцюють усі й усюди: крім залів в університеті існують спеціалізовані курси, клуби, тематичні вечірки. І, треба сказати, танцюють не тільки студенти, а й кожен, хто вважає себе молодим.
Зовсім не байдужі студенти й до трьох «фатальних пристрастей» італійців: література, кіно та... кухня. Ми, може, колись і були «найбільш читаючою нацією», але державна політика підтримки книговидавців спричинила в Італії справжній вибух цікавості до літератури. Кінозали пропонують знижки на квитки для студентів, ну а після сеансу молодь іде всім гуртом до піцерії. Треба сказати, що серед юнацтва, як це не дивно, часто саме чоловіки цікавляться секретами кулінарії — нерідко готує для гостей саме господар, а не його подруга.
Звичайно, щоб дозволити собі всі ці веселощі, стипендії, навіть італійської (до 2,5 тисяч євро на рік), не вистачить. Ті, кому «не пощастило» із заможними батьками, працюють час від часу на «півставки» офіціантами, продавцями, бебі-сіттерами. Ті, кому на економічних статках зовсім не «підфартило», заощаджують і на квартплаті, наприклад, набиваються в шістьох (це ще по- людськи!) в трикімнатну квартиру. Ділять порівну витрати, й кожен платить цілком «гуманну» суму в 150 — 170 євро. Умови ж життя, комусь, може, й здаються не зовсім «гуманними», але молодим це якось настрій не псує, хоча залежить все й від сусідів, так що іноді й вирують пристрасті не гірше ніж у телесеріалах.
Зрозуміло, таке насичене студентське життя формує й специфічний світогляд. На відміну від нашого юнака, італійський (читай: європейський) студент не хоче «все й одразу»: диплом, вечірки, робота, дружина/чоловік/діти, подорожі. Завдяки гнучкому академічному розкладу, студент може вчитися не встановлені 3+2 (що дорівнює нашим бакалавр+спеціаліст) роки, а вибрати ритм, який його влаштовує, й закінчити навчання через 6 — 7 років після вступу. Це дає змогу не тільки подорожувати, а й набиратися потрібного робочого досвіду. Звичайно ж, без постійного й добре оплачуваного місця роботи про шлюб ніхто й не мріє. Проте, треба сказати, що й із ним про шлюб в Європі в наші часи мріяти — це якось не «по-модному».
Але, що й казати, університетський диплом — ключ, що відкриває багато можливостей. Та й вибір факультету може стати вирішальним. Той самий італійський держстат стверджує, що серед 25—29-річних випускників 20% безробітні, а серед тих, кому більше 35, — лише 1,6%, як то кажуть, хто шукає... Найбільшим попитом у перші роки після випуску користуються інженери (з електроніки та програмування), випускники факультетів економіки, іноземних відносин, архітектури, промислової хімії. Випускники-медики (серед них найчастіше знаходять роботу фізіотерапевти, терапевти з післяопераційної реабілітації, стоматологи та медсестри) та юристи «наздоганяють» своїх колег з інших галузей на ринку праці через кілька років, адже на них чекають після випуску тривалі курси спеціалізації. На жаль, як і в нас, найбільше труднощів у пошуку роботи мають педагоги, випускники філологічних та соціологічних факультетів, але те, що й серед них близько 70% працює за фахом, — факт красномовний.
Франція: молодь відстоює свої права, але не може працевлаштуватися
На відстані майже 40 років Європа знову відчула потужний гомін «паризької весни». Як і далекого 1968-го, квітень 2006 року був у Франції місяцем молодіжного руху проти політики працевлаштування, запропонованої урядом. Молодь вийшла на майдани, підтримана старшим поколінням; країною прокотилася хвиля страйків та маніфестацій — «Усі проти СРЕ (contrat premier embouche)!» — проти так званого контракту першого працевлаштування (КПП). Ця контрактуальна форма мала за мету підвищення показників працевлаштування серед молоді (віком до 25 років) шляхом спрощення процедур прийому та звільнення з роботи. Роботодавець, у разі надання ним місця першого працевлаштування молодому співробітникові, міг звільнити його протягом перших трьох років без формального мотиву (за власним бажанням, за профнепридатністю та ін.), та, відповідно, без потрібних виплат та можливості отримувати допомогу по безробіттю. Таким чином, нове покоління французів легко могло б стати «поколінням одноразового використання», якби не виступило більш ніж рішуче проти КПП.
Квітневий рух приніс перемогу молоді, законопроект був скасований, але яким чином знизити показники молодіжного безробіття (які, до речі, вважаються одними з найвищих в Європі), не знає ані уряд, ані переможці- маніфестанти, ані сусіди по ЄС, які, пильно придивляючись до французьких подій, шукають вирішення аналогічних проблем «удома». У Франції частка непрацюючих громадян віком до 25 років складає 22% при європейському середньому покажчику 16,6%, попереду Французької Республіки тільки Греція (26,4%) та Італія (24%). Проте нові члени євроспільноти йдуть у цій статистиці «поза конкурсом» на чолі з Польщею (35%) та Словаччиною (30%).
У Франції так само, як і в інших країнах Західної Європи, жертвами «нетипових» контрактів стають насамперед студенти та випускники ВНЗ, які отримують нижчу заробітну платню, ніж «дорослі» працівники з «справжнім» контрактом (повна ставка, лікарняні, відпустка, стаж, 13-а зарплата, відрахування до пенсійного фонду — все те, що нам здається невід'ємною частиною умов працевлаштування, але відсутнє в «нетипових» контрактах). Більш того, праця молодих фахівців оплачується гірше в порівнянні з некваліфікованою працею їхніх ровесників, які вищої освіти не мають.
Незважаючи на це французькі вищі навчальні заклади не лишаються порожніми. Держава, що підтримує сферу освіти, заохочує молодь вступати до ВНЗ, система яких досить розгалужена та задовольняє попит «на всі смаки». Власне, університети — це заклади, відкриті для вступу всіх, хто має атестат про шкільну освіту, без вступних екзаменів, із порівняно низьким коштом навчання (приблизно 300 євро за рік). Після 2003-го університети Франції прийняли Болонську систему, що передбачає схему 3 роки + 2 роки (+3 роки) = бакалавр + спеціаліст (+ доктор). За цією схемою французькі вищі навчальні заклади готують, насамперед, викладачів гуманітарних та технічних дисциплін, юристів та медиків. Навчальний процес організований, здебільшого, знайомим нам чином: обов'язкове відвідування лекцій, осіння сесія для тих, хто «провалився» влітку, гори домашніх завдань та години практичних робіт. Для відмінників та дітей із сімей, що мають низький прибуток, передбачена стипендія. Крім того, заявка на переведення в інший університет, «далеко від рідної хати», дає право на вагому доплату.
Іншім типом вищих учбових закладів у Франції є так звані Великі Школи (Grands ecoles), престижні приватні інститути, із суворими вступними екзаменами як до підготовчих дворічних курсів, так і безпосередньо до закладів, що готують висококваліфікованих знавців з інженерії, менеджменту, науки, журналістики. Платня за навчання у Школах «кусається», але доступ до еліти та відмінно оплачуване місце роботи гарантовані: близько 60% керівного персоналу 100 найбільших французьких фірм — випускники Великих Шкіл. Серед найпрестижніших учбових закладів — славетна Сорбонна, Університет науки та технології в Ліоні, Школа менеджменту в Ґреноблі та Університет політичних наук у Парижі. Світову шану має й інший заклад із непоказною назвою Нормальна Вища Школа у Парижі, відбір до якого є суворо селективним. Це спеціальний ліцей, де майбутніх студентів готують до вступу у Великі Школи, відомий завдяки своїм знаменитим випускникам, серед яких Жан-Поль Сартр, Сімона де Бовуар, Альбер Камю.
Як же живуть французькі студенти? Вони, як і наші, не мають багато вільного часу між заняттями та домашнім завданням, але кожен четвер дискотеки пропонують безкоштовний вхід для студентів, а в інші дні вечір, не закінчений за бокалом аперитиву в симпатичному кафе з компанією друзів — рідкість. Молоді французи обожнюють домашні вечірки. Також вони охоче беруть участь у волонтерському русі, коли справа стосується спортивних або культурних подій, водночас приділяючи менше уваги проектам соціальним. Інтерес до нових культур у французів узагалі, скажімо, обережний. Юнаки та дівчата подорожують рідною країною, виїжджають на канікули до сусідніх Італії або Іспанії, або, за новою модою, до країн Скандинавії. Зі східноєвропейських місцин справжнім відкриттям вважається Угорщина та, зокрема, Будапешт.
Відповідальною за цей помірний інтерес до інших культур є політика Франції щодо іммігрантів, у деяких випадках набагато суворіша, ніж у країнах-сусідках. Співвідношення студентів-іноземців до загальної кількості слухачів університетських курсів у Франції є один до десяти, тоді як, наприклад, у сусідній (і меншій) Італії цей покажчик удвічі більший. Треба додати, що 10% іноземних студентів становлять студенти, які навчаються по обміну з інших країн ЄС у рамках програми Erasmus Mundus, отже, справжніх здобувачів французьких дипломів ще менше. Лідирують у списку студенти з Африки, колишніх колоній, — 52%, 25% — з країн Європи (в тому числі Східної), 16% — з Азії, 7% — з обох Америк. Рапорт міністерства освіти Франції відзначає іншу цікаву пропорцію — 80% із прибулих на навчання студентів із Польщі, України й Росії — дівчата, в той час, як «місцевих» дівчат у лавах ВНЗ тільки 57%. Найбільша кількість іноземців традиційно «осідає» на гуманітарних факультетах: 41% — іноземні мови, 35% — література, й набагато менше на наукових — 20%, та відповідно 18% та 12% «прибульців» обирають економіку та право. Для бажаючих отримати потрібну інформацію про вступ до французьких університетів: http://www.education.gouv.fr/ prat/formul/
Франція приєдналася до «нового видання» програми міжуніверситетських обмінів Erasmus Mundus, яке дає можливість 5000 студентів з України, Білорусі та Молдови побувати на навчанні у ВНЗ Європи. Пропозиція стосується, насамперед тих, хто вже має дипломи спеціалістів та молодих науковців. Зазвичай термін закордонного перебування становить від трьох місяців до одного року, для студентів передбачена стипендія та забезпечення житлом. Усю потрібну інформацію можна знайти на сайтах: http://www.delukr.ec. europa.eu/erasmus_mundus; http://ec.europa.eu/education/ programmes/mundus/index_en.html
Для тих, хто твердо вирішив обрати своєю метою навчання у Франції, знання мови абсолютно необхідне. Французи дуже чутливі до мовного питання та охороняють французьку всіма засобами (офіційними та ні) від неминучого англо-американського впливу. Ті, хто побував у Франції, радять напівжартома, в разі незнання французької спілкуватися з «аборигенами» краще «на миґах», ніж англійською. Наскільки перебільшують ці порадники, я не знаю, але це правда, що за кордоном більшість французів розмовляють тільки «щирою рідною мовою». Але вірно й те, що без ґрунтовного знання мови в закордонному університеті робити немає чого. Як правило, від іноземних студентів вимагається рівень знання мови В2 за європейською шкалою, який відповідає більш-менш базовому рівню знання іноземної мови після закінчення нашої середньої школи.
До речі, можливості вивчення та сертифікування французької мови на університетському рівні є й в Україні. У Києві відкрито Французький інститут, який серед інших культурних ініціатив організовує курси та сертифікацію з французької мови (http://www.ifu.com.ua/). Крім того, деякі з відомих українських ВНЗ укладають угоди про співробітництво з міністерством освіти Франції. Донецький національний технічний університет віднесено до числа 550 франкомовних університетів світу й поки що він єдиний такий у нашій державі. Спільні проекти та культурні зв'язки з Францією мають також Києво-Могилянська академія, Київський національний університет економіки, Академія архітектури в Дніпропетровську та Національна академія наук України.
Навчання за кордоном — це не така далека й казково-недосяжна можливість, і вона не належить тільки «чиїмсь» дітям. У наш час чи не найбільш вирішальним аспектом є добра поінформованість про нові шляхи, адже дороги відкриті для талановитої та завзятої молодої людини. І Франція, четверта в світі серед найпотужніших економічних сил та серце європейської цивілізації, тримає відкритими ці шляхи для тих, хто спроможний оцінити високу якість її освіти, столітні університетські традиції та неповторний волелюбний і пристрасний французький смак до життя.
