Ніжки Буша, не ображайтеся! Це аж ніяк не про вас, сиротинки! І навіть не про однойменні ручки, якщо у заокеанських вони теж товар... для інших. Швидше про нас — з усіма нашими ручками й ніжками, що не мають до несмачної гастрономічно-політичної страви жодного стосунку. Просто коли вам навздогін несподівано кричать: «З дороги, курячі ноги!», — не знаю як у кого було б, але згадалися саме ці кульгавенькі ніжки. Замість лайки згодилися — більш соковитою лексикою так і не оволоділа.
Грубий окрик застав біля металевих воріт старовинного будинку на Городецького, про який довелося свого часу репортерити, працюючи разом з ковалями реставраторами. У той день бродила Києвом із задертою головою, милувалася высокохудожніми й менш цінними, але дивовижними мереживами балконних фартухів, витончених комірців, капелюшків (як завгодно можна грати словами), та тільки сама ковальська робота, якщо вона вдалася, зовсім не має потреби в цьому словоплетенні. Вона може бути виразнішою за всілякі епітети, порівняння, метафори, до яких ми охочі, оскільки високому шиттю вони байдужі. Металева музика гіпнотизує й на старовинних будинках і, варто визнати, на багатьох нових уже господарських будовах. Звісно, якщо не поскупилися на хороших архітекторів. Їхні принадні вигини і кокетливі кронштейни, квіти, листя, не кажучи вже про лаконічну чарівність гербів (якщо чітко продумані) — багатство елегантних фасадів.
У Києва також є фасад — як мінімум, це центр міста. При тому, що нині з’явилися цікаві сучасні будівлі, надто вже дратує велика кількість «ялинкових» прикрас на деяких, що швидше уточнюють розмір гаманця власника, ніж його смак. Войовнича ж вдача проектантів перетворила на низькопробну сувенірну лавку навіть центральну площу.
Проте пірнати так глибоко не варто — давно всім усе зрозуміло. Репортерська мета сьогодні набагато скромніша — ще раз позначити тенденцію, ту, що намітилася ще наприкінці 80-х, до зберігання того, що могло давно піти в небуття, — й ліпного декору, й оригінального виступу, й чарівного вигину огорожі, одним словом, фасаду.
У ці самі 80-ті спохопилися, що багато можна й не зуміти повернути. У мене збереглося одне враження: з четвертого поверху будинку, який ремонтувався, летить металева балконна огорожа й умить від удару об асфальт філігранний вензель і дивовижна троянда з його переплетення сплющуються. Знущання над привабливими, вишуканими фасадами, з їхньою щедрою різноманітністю, було повсякденністю — відновлення вважалося справою невигідною, непотрібною. Це було образливо для міста, й першими, звісно, повстали фахівці. Ковалі розповідали: щоб довести тим, від кого залежало збереження оригінальних фасадів, вони якось безкоштовно виготовили балконні ажурні огорожі й браму за старовинними ескізами. Професіоналам страшенно набридла геометрія простих балконних граток, цих примітивних прямих, які ніколи не перетнуться. Така ситуація нестерпна для майстрів, які вміли й клепку вправно посадити, й обхват виготовити, завершальний вигин, у змозі по одному лише маленькому фрагменту відновити ковальську фантазію давнього побратима по ремеслу.
У той час з’явилася ціла серія документів і розпоряджень, покликаних оберігати кожний цінний фасад і його металеві складові. Пам’ятаю, коли ми з ковалями роздивлялися вже відреставровані будинки на нинішній Городецького, підбігла жителька будинку й довго дякувала за збережені особливі балконні стовпчики й старовинні гратки — всі мешканці дуже хвилювалися, що вони не вціліють. Тому й люблю вулиці, якими приємно бродити, задерши голову...
Не випадково затрималися ми біля воріт сусідньої будівлі. У брами цього будинку своя історія — в році 1986 му майстри відновиликапелюх воріт за давніми ескізами, залишили без зміни все мереживо, і вплели, як було й задумано, дату їх народження — 1904. До газетного репортажу увійшло й фото, на якому всміхнені ковалі виглядають з овалу чудного верху брами. Нині на цій брамі величезними жирними білими літерами написано: «Спецпроїзд. Не паркуватися». Саме тут мені й запропонували забратися геть тією фразою, яку вже процитувала. Виходить, що сьогодні можна на улюбленій вулиці в центрі поводитися як на власному подвір’ї. Я думала, місто належить городянам...
Паркування в Києві — проблема проблем. Але якщо справи варяться в центрі, замовляйте витончені таблички, що не псують фасад, обмірковуйте можливості проїздів, не привертаючи зайвої уваги до своєї життєдіяльності й не спотворюючи вулицю.
Заборгували ми своєму стародавньому місту, заборгували... У Франса колись прочитала слова, спробую навести їх по пам’яті. Стародавнє місто говорить: подивіться на мене — я старе, але незвичайне. Усіх дітей виростило на своїх руках. Закінчивши свої справи на землі, вони йдуть, а я продовжую жити й зберігати їхні спогади. Я — їхня пам’ять...
Завжди уникаю людей, які ніколи не вагаються з їхніми імпровізаціями сліпих курок, з їхнім нерозумінням, що це інтелігентність буття.
Слова «Спецпроїзд...», звісно, не лайка (більш вагомих прикладів вседозволеності — хоч греблю гати), але це команда неохайного вершника без голови, написана похапцем на будинку, що має своє обличчя. Як мінімум, власник украв у мене й інших городян мить, виділену з вічного ділового пресування для споглядання. Невже така дрібничка?
Проте цих слів вони не почують — крім цін на бензин, нічого, швидше за все, не читають. Треба давити штрафами, й чималими. Вони спитають, за що? Що тут такого?
Якщо зрозуміють, скажу, — за те, що красу вбиваєте своїм тріпотінням, — риючи під себе, й тільки під себе. Віддайте місту те, на чому не залишилося відбитків, — навіть не знаю, ваших рук чи ніг.
Однаково гидко.
