Волинське село Нуйно — єдине в Україні, де хлопці й дівчата з волі й благословення батьків ще до весілля спали в одній постелі. Дуже давній звичай, витоків якого в селі не знає ніхто, називався «гіркою» і мав вирішальне значення для подальшої долі молодят. Той, хто на «гірку» не ходив, кого ніхто не вибрав, щоб із ним спати, міг залишитися самотнім назавжди.
Кому про нуйнівську «гірку» не розкажеш — починають лукаво усміхатися. Знаємо, мовляв, і ми такий звичай — нинішня молодь, не питаючись мами-тата, вивчає одне одного і на гірці, і за клубом... Ось і сільський голова з Нуйна Леонід Сільчук на запитання, що ж то таке було — «гірка», дає несподіване пояснення:
— Щось на зразок вільного кохання... Збиралися хлопці й дівчата в одній хаті на вечорниці, потім лишалися там же на ніч. Зі скромності чи з інших причин, але, стверджують, до інтиму діло не доходило. Через «гірку» майже всі в селі проходили. Мої мама з татом теж. Я народився 59-го, то батьки вже застали, образно кажучи, лише «відблиск класицизму»: влада не дозволяла таких вечорниць. Гоніння почалися після війни, але звичай протримався, як бачите, майже до 60-х років.
Сільському голові наче ніяково, що куди Україною не поїде, майже скрізь про «гірку» допитуються. Ось йому б хотілося розказати, як пережило село кілька років тому страшну стихію («Дерева ламало й несло метрів п’ять!»). Під час урагану, який жорстоко пройшовся в цих краях, Леонід Іванович був майже в його епіцентрі.
— Ми поїхали на сінокіс на озеро Добре, це від Нуйна за вісім кілометрів, якщо навпростець. І в нас така традиція, що після випускного вечора учні й батьки йдуть на озеро — воно в лісі — погуляти. Дітей врятувало те, що директор загнав їх у озеро... Нам кінець світу вже не страшний, бо його генеральну репетицію ми вже бачили...
За 13 років, що Сільчук сільським головою, не одну бувальщину міг би розповісти. Бо хіба тільки «гіркою» відоме Нуйно?
— Коли я тільки одружився, треба було мені їхати в Ківерцівський район до тітки: вона нам ліжко в подарунок купила. Пішов до голови колгоспу просити машину. Адам Йосипович і каже: дорогою заїдеш на деревообробний комбінат, забереш паркет для будинку культури. Рахунок давно оплачено. У відділі збуту мене й слухати не хотіли: ківерцівський паркет, як відомо, і в Кремлі стелили, а тут якесь далеке село! Директор навіть голови не підняв: нема і все! А я вже у дверях із серцем кажу: «Як поліщукові, то навіть паркету немає!» «А звідки ж ти?» — зацікавився директор. «Та з села Нуйно...» А далі було, як у казці. «З Нуйна? Ось слухай, яку я у вас пригоду мав!» І розказав директор, що десь у сімдесятих роках, 31 грудня, повертався він із відрядження з Любешова. У нашому селі навпроти клубу машина зламалася. Водій подався попутками у район по запчастини, а директор, зустрівши Новий рік у машині, щоб не замерзнути, подався погрітися до клубу. Бачить, усе пристойно. Музика, танці... Тільки чогось парубки в коридор до бачка з водою зачастили. Дай, думає, і собі поп’ю. Хтось із гурту кварту послужливо подав, директор набрав повну, доніс до рота... Чую, каже, що самогонка, але п’ю і не здаюся. Якась сердешна рука маленький шмат хліба й сало простягає... Розказав, підняв трубку і скомандував відділу збуту видати мені паркет, а на заперечення відрізав: «Це село мене від холоду і голоду врятувало!» ***
Кого зі старших людей у селі Нуйно не запитай про «гірку» — на обличчях одразу з’являється лукаво-замріяна усмішка. Баба Явдошка (Євдокія Борисівна Прусик) на «гірці» не бувала, бо познайомилася зі своїм чоловіком на танцях і швидко одружилася. Але вона вжила слово, яке дуже точно, на мою думку, характеризує це суто нуйнівське явище — «призвичай».
— Поняття цнотливості дівчини для наших предків важило значно більше, ніж тепер. І «гірка» — це було чисто символічне спільне спання: поруч, під одним рядном, але не наодинці — у кімнаті, де ночувало зо два десятки пар. Та й господарі хати насторожі були, — розказує вчителька місцевої школи і великий знавець місцевих звичаїв Анастасія Максимівна Назарук. Можна сказати, що майбутній чоловік складав своєрідний іспит на силу волі, вчився шанувати гідність майбутньої жінки, а обоє вони призвичаювалися одне до одного.
— Колись село було не таке велике, як тепер, і розкидане хуторами, — вводить у курс справи Анастасія Максимівна. — Мої батьки жили за три кілометри від села, на так званій Панській Слобідці — землях, де був маєток пана Синицького. Хата від хати —метрів за 200—300. Але ж молодь завжди прагне гурту й спілкування. Тож збиралися у вдови чи в хаті, де не було багато дітей. Дівчата пряли й вишивали, хлопці обробляли конопляне волокно, з якого поліщуки одяг шили. Хату вибирали велику, де були широкі примости — це довгі ослони у два ряди біля стін. На них клали ще дошки, тоді ціхи — матраци, набиті соломою. Постіль дівчата приносили з дому. Познайомившись на таких вечорницях, молодята спали разом аж до весілля.
Темрява, стверджують, — друг молоді. А старі нуйнівчани розказують, що на «гірці» хлопець інколи навіть боявся поцілувати дівчину. Занадто сміливих, які сприймали спільне спання за знак схвалення більш рішучих дій, нещадно з вечорниць виганяли. Одна з бабусь щиро призналася (бо який секрет через стільки літ?!), що виспали вони з майбутнім чоловіком на «гірці» не одну ніч, але після весілля ще два місяці мали чисто платонічні стосунки. Соромились одне одного. Зате потім вона народила восьмеро дітей!
Весілля ж у Нуйні грають теж за своїми звичаями. Анастасія Максимівна вже одружила двох з п’яти дочок.
— Студенти, їхні друзі, все дивувалися: звідки такий сценарій? А ми робили тільки за звичаєм. З обов’язковим дівич- вечором, плетінням вінків з барвінку... Барвінок біля хати в нас багато хто вирощує. Наречена зі старшою дружкою йдуть просити на весілля в національному одязі. Найперше на цвинтар — попросити всю родиноньку, щоб дух найрідніших небіжчиків був присутній. Та навіть котові, якщо зустрінеш його дорогою, треба вклонитися, на весілля запросити, бо інакше, мовляв, щастя не буде!
Співоче і веселе нуйнівське весілля вміщує в себе багато розіграшів: від танцю куховарок, які навіть невелике вогнище з соломи перед хатою розпалюють і гріють на ньому руки (і все це має своє символічне значення), до цікавого дійства на другий день весілля. Молодого чоловіка садовлять на лаву, дають йому в руки якийсь «мущинський» інструмент, а молоду дружину в білій сукні, але замість вельона (фати) з хусткою на голові — садовлять у балію і дають їй віник. І дві групи весільчан, тримаючи лаву й балію, танцюють, чинячи один одному опір, доки, зрештою, чоловік дружину не вхитриться поцілувати...
Село багате на суто місцеві звичаї, і «гірка» — тільки один із них. ***
«А на «гірці» все чесно було!» — запевнили нас три бабусі, які пряли нитку спогадів на лавці біля древньої хати.
— У селі казали, що дівка ходить на ніч, а парубок ходить на «гірку».
— Спали разом... Але байстрюків, як тепер, не було!
— І де вони їх, Явдошко, роблять, коли й «гірки» давно немає?
— Де роблять, де роблять... З пластиліну ліплять! — заливаються сміхом, як молоді дівчатка, бабусі.
Наймолодшій — Ользі Павлівні Кубарі — 70, а Євдокії Андріївні Шумик і Ользі Іванівні Антонюк — 75 і 76, але пора дівування залишилася в їхній пам’яті напрочуд світлим спомином.
— На вечорницях не тільки ж із хлопцями спали. І веселилися, музики були... В ігри грали. Парубки кидали копійки в миску з водою, а дівки мали їх ротом дістати.
— На старий Новий рік пампушки пекли й слідкували, яку з них собака першим з’їсть — та раніше й заміж ітиме.
— І справджувалося?
— Як коли! А ось коли «гукали» — те справджувалося.
— Мені собака загавкав від цієї хати, де мій Іван жив, — розказує господиня дому Ольга Іванівна Антонюк. — А ось Євці обізвалася з хліва кобила, грубо так загокала «Го-го-го!» То вона й осталася в дівках. 90 літ вже має — і все дівка...
Кожна з жінок прожила непросте життя. У Євдокії Андріївни молодою померла мати, залишивши сиротами шестеро дітей. Так само молодою пішла з життя сестра, і чоловік її з трьома дітьми пристав до Явдошки. Ольга Іванівна поховала дочку, зятя, внука... У селі багато вдів, бо «мущинської смерті більше, ніж бабської...» Отож побалакати з чоловіком і жінкою, які на «гірку» разом ходили, виявилося непросто. Але Анастасія Максимівка Назарук підказала заїхати до її сусідів — Кіптиків, а по- вуличному діда і баби Карапуців.
«Гукати» було страшнувато, бо треба було, розказують бабусі, іти на вулицю о другій годині ночі і голосно питати: «Гу-гу, Боже, дай знати, з ким на шлюбі стати!» Мав обізватися собака з того кутка, куди в невістки підеш.
Живуть вони на краю села, майже на хуторі. Лише в останні роки почали люди тут будуватися. За цілу зиму, буває, рідко коли й сусідів бачать. Незважаючи на поважний вік — господареві 80, а господиня на рік молодша — тримають корівчину-годувальницю. Проте вже два роки, як не пасуть череду, а за те, що хтось за них попасе, раз на два місяці платять 10 гривень. Дітей їм Господь не послав. Одружилися ж ще 1942-го. Михайло Васильович встиг і навоюватися. На лобі досі велика вм’ятина від осколка: якраз 9 травня 45-го його оперували. Тривалий час після паралічу не ходив, і тепер — зігнутий. Але очі блищать молодо, коли мова заходить про «гірку»...
— Те в селі зі старих літ пішло! А тепер і «гірки» нема — і дисципліни нема, а яка розпущеність...
Дідусь Михайло любить читати газети й дивитися телевізор, особливо «Епіцентр» з В’ячеславом Піховшеком. На «гірці» ж ночував не тільки зі своєю Анастасією Григорівною.
— Якби усіх, до кого ходив, та взяв на шнурок — цілий табун мав би! — жартує.
Колись хтось із видатних людей сказав мудру фразу: «Хто не жалкує за минулим, той не має серця. Хто хоче його повернути — не має розуму». Відживають своє не тільки звичаї, навіть найромантичніші — відживають люди. Але залишають думки, до яких варто прислухатися.
— Шануйте свої молоді літа! — напучував нас на дорогу дід Михайло. І, хитро усміхаючись, додав: — Свого партнера жалійте, але й за чужим дивіться. То буде кому на старості «Добрий день!» сказати.
