Іноді мені хочеться стати перед мамою на коліна й
цілувати її сухенькі, темні та зморщені, як кора дерева, руки. Та вона
не зрозуміє. Високих почуттів у ній ніхто не розвивав. Її навчили тільки
працювати
Парадокс нашого життя: найспрацьованішим старим
відпочинок протипоказаний
Мою маму вислали з санаторію. Боялися, щоб не померла —
дуже погана кардіограма. Боялися так, що з Євпаторії на Сімферопольський
вокзал її везли на санаторній «Волзі». Одну. Посадили у спальний вагон.
У сумочці в неї лежав акт лікувально-консультаційної комісії: «...В анамнезі
інфаркт. Зробили ЕКГ... Перебування на курорті протипоказане.»
Ні, я не звинувачую лікарів. І скаржитися по інстанціях
не збираюся. Вони мають рацію. Зараз наші бідні старенькі настільки слабкі,
що мруть наче мухи. Навіщо санаторію неприємні клопоти? Я про інше. Й не
до лікарів. А до тих, що «нагорі». Давайте разом поглянемо, що в нашій
країні людині не протипоказано.
Коли почалася війна, мамі було 17. Як і всю молодь з училищ,
її в Красноярську мобілізували на військовий завод. Це був 580-й завод,
евакуйований із Шостки. Дівчата — вчотирьох — тягали снаряди вагою 92 кілограми.
Декотрі спеціально впускали їх на ноги. Аби віддавити. І потрапити в лазарет.
Дехто дезертирував. Їх, сімнадцятирічних, віддавали під воєнний трибунал.
Вирок — 10 років. Так було з Єлькою — найкращою маминою подругою. Мама
витримала.
Згодом із батьком жили та працювали на Крайній Півночі.
Заробляли, аби виїхати коли-небудь на «материк», тобто в Україну, звідки
батько був родом. У 60-му році в Києві купили приватний двоповерховий будинок
і «Волгу». На нас дивилися, як на куркулів. А в нас із сестрою був одяг
робочий (шкільний) і одяг вихідний. Нічого зайвого. На сніданок нам мати
намазувала хліб маргарином. Така в неї натура — трудоголік і економка.
Їй би освіту й молодість — кращого міністра фінансів й економіки не знайти.
У 40 років вона залишилася з нами одна. Без чоловіка. Батька відняла не
дуже вродлива, проте «смілива». На 30 років молодша від нього. А разом
з ним і грошики. Та передусім, ясна річ, «Волгу». Невдовзі батько помер.
Мама сама дала нам вищу освіту. Ми навчалися на стаціонарі. Вона працювала
і працювала. Ні, точніше буде: «пахала». Як? Один приклад.
У 80-му, перед самою пенсією (до речі, вже тоді в неї було
54 роки стажу, разом із північним), їй дали путівку до П’ятигорська. В
урядовий санаторій, де відпочивав Брежнєв, де вартові на вежах. Писала
про це в листі. Та настав день її приїзду додому. Попереду ще тиждень відпустки.
Приходжу з роботи — мами немає. Надвечір біля хвіртки гальмує мотоцикліст.
Заводчанин (батьки працювали на військовому заводі — поштовому ящику №1).
Каже: «Не хвилюйся, мама на роботі. І залишиться на всю ніч». Здивувалася:
нічних змін у мами не бувало. Вранці дізнаюся: у заводу було термінове
замовлення Москви. Міноборони. А дати план ніяк не можуть. У них лише моя
мама була така «ненормальна» — шльопала прес-форми в гальваніці, неначе
кондитер пиріжки. До речі, серед своїх вона нажила чимало ворогів. Через
її скажений виробіток знижували розцінки. А вона просто не вміє інакше
працювати. Так от, тієї ночі, поки вона клепала на пресі, поруч із нею
стояла «команда підтримки» — подавали їй коньяк і каву (аби не заснула),
розповідали а
некдоти. І план зробили!
У мами була одна мета в житті — заощаджувати й заощаджувати.
Для дітей та онуків. Аби все було ладком. Щоб ніколи нікому не бути винною.
Щоб були гроші «на потім». А поки що — на ощадкнижку. Пенсію вона отримала
максимальну... У 91-му, до того, як держава нас обікрала, і гроші пішли
прахом, на наших сімейних ощадкнижках нараховувалося до 100 тисяч карбованців...
Не одну квартиру й машину можна було б купити, чи не так?
А тепер мама торгує сигаретами. На вулиці. Біля метро.
І в сніг, і в дощ. У холод й у спеку. Заробляє собі «на смерть». Знає:
я живу від зарплати до зарплати. Родичів немає. Коли помре, мені просто
не буде на що її поховати. А брати в борг — ні в якому разі. Вони ж із
батьком мене з дитинства навчали ніколи нікому не бути винною. Відправляли
платити квартплату до 5 числа кожного місяця. І ні на день пізніше. Смішні.
Так би держава виконувала перед народом свій обов’язок.
...Того дня, коли мамі потрібно було робити кардіограму
перед від’їздом у санаторій, вона, як звичайно, о пів на шосту ранку побігла
на роботу (так вона каже). Міліціонер нагодився противний. Ногою перевернув
її картонний «прилавок із товаром». Уже почався дощ. Пачки «кемела», «бонда»,
«прими» опинилися на брудному тротуарі. «Жлоб ти товстозадий, матері в
тебе немає», — сказала мама (вона в нас бойова). Міліціонер сміявся, дивлячись,
як старенька збирає з землі свій попсований товар. «А я не плакала. Не
дочекаються», — вже вдома, ковтаючи сльози образи, розповідала вона. Яка
ж кардіограма може після цього бути? «Гірша, чим при інфаркті в
95-му», — сказала кардіолог нашої районної поліклініки.
Виписати їй санаторно-курортну картку не наважилися. Мати поїхала без неї.
І стареньку відправили назад додому...
Отже, таким, як мама, зношеним і спрацьованим, відпочинок
на курорті протипоказаний. У санаторії відпочивають ті, хто відпочивав
щороку, хто себе жалів. «Але ж я ще сильна, — говорить мама. — Я спеціально
в усіх на очах робила зарядку, і прес качала, і «велосипед крутила». А
вони одне торочать: «Раптом помрете?» Я пропонувала дати розписку: «Зобов’язуюся
не померти». Не послухали. Відвезли на вокзал».
За тиждень мама посвіжішала, поправилася. Якби 24 дні у
Криму! Не потрібно ніяких процедур. Лише морське повітря, відпочинок, регулярне
харчування зробили б добру справу.
...У п’ятницю, в день приїзду з санаторію, вона відвезла
путівку в соцзабез і зайшла до кардіолога. Повернулася додому з лікарняним
ордером. Сказали лягати негайно. Та мама вирішила лягти в лікарню в понеділок.
Ще їй сказали, що сніданок і вечеря там начебто безплатні, а за обід доведеться
платити. А також — платити за всі ліки (ось тобі й «пільги учасника війни»).
У суботу зранку мама взяла сумки і, маленька, прудка, як
живчик, побігла на «роботу». Заробляти на ліки: раптом тих 100 гривень,
що в неї є, не вистачить? У неділю побігла знову...
А що ж дочка? — запитаєте ви. Чому вона дозволяє матері
так знущатися з себе? Овва, моя мама — людина дуже владна, дуже самостійна
й не терпить втручання в її плани. Жалості також не переносить. Вона звикла
працювати й отримувати своє. Тільки от відняла в неї держава все її. Відняла
гроші, зароблені тяжкою працею. Відняла право на безкоштовне лікування
(до речі, маму мою Бог оберігав — на лікарняних вона не сиділа). Відняла
держава навіть право законно, без приниження заробляти в 75 років на хліб
так, як вона хоче.
Іноді мені хочеться стати перед мамою на коліна й цілувати
її сухенькі, темні та зморщені, як кора дерева, руки. Та вона не зрозуміє.
Високих почуттів у ній ніхто не розвивав. Її навчили тільки працювати.
Власна натура й наша система, де не держава для людини, а людина для держави,
зробили її залізним «ротором», який безперервно крутиться. Проте, навіть
зроблений із надтвердого матеріалу, він коли-небудь спрацьовується. І його
викидають на звалище. Гадаю, це досить точне порівняння відносно долі моєї
мами. Та хіба вона одна така з її покоління? Покоління, яке ще знаходить
у собі сили сказати: «Зобов’язуюся не померти».
У понеділок мама пішла в лікарню. Сама. Провести не дозволила.
«Біжи на роботу, — сказала мені. — Не спізнися»...
№213 06.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
