Навряд чи ви б очікували зустріти в Чарльстоні (Південна Кароліна) депутата Європарламенту від Італії, але саме там минулого тижня була Моніка Фрассоні, стежачи за перипетіями нинішньої неабиякої виборчої кампанії. Коли я спитав Фрассоні (яка представляє «зелених»), що привело її до Діксі* , вона відповіла: «Ми звикли до того, що вибір між війною і миром залежить від того, який у США президент — хороший або поганий. Від прем’єр-міністра Італії — хороший він або поганий — взагалі нічого не залежить».
Італійці — не єдині, хто відчуває, що те, що станеться 4 листопада, торкається і їх. Повз проносилися знімальні групи німецького і французького телебачення. Поки Барак Обама виступав з промовою після перемоги на суботніх праймериз, у мене за спиною волав бразильський журналіст.
Така пильна увага світу до американських справ, яка парадоксальним чином зросла, у той час як найбільш модною інтелектуальною тенденцією є прогноз неминучого занепаду Америки — пояснюється кількома причинами.
Адже логічно спитати, чому імперія, яка занепадає — принаймні так виглядає Америка в кулуарах Давосу і опитуваннях громадської думки від Pew — притягує до себе погляди всього світу?
Зрозуміло, одна з причин в тому, що з’їзд Комуністичної партії Китаю чи обрання голови Європейської комісії — великі події для Китаю і Європи, що інтегрується — не найкращий сюжет для прайм-тайм. Натовп в офіційних костюмах — нудне видовище.
Ніщо не робить демократію таким захоплюючим видовищем, як бюрократія. Ані в Пекіні, ані в Брюсселі праймериз незабаром не передбачається. Ані, тим більше, в Москві, де вже написано сценарій переходу влади від Путіна до Путіна. Фраза «ми, народ» є чужою для цих столиць.
І саме тому знову помиляються провісники швидкого кінця Америки — як помилялися вони в 1980-ті, коли здавалося, що майбутнє за японцями, які купили навіть Центр Рокфеллера. Але, раніше, ніж перейти до цього, я б хотів зазначити ті причини, за якими світ так напружено стежить за кампанією, до закінчення якої ще дев’ять місяців.
Перша — нетерпляче очікування кінця доби Буша. На цьому тижні його прозаїчне прощальне звернення до нації нагадало всім про нездатність цієї людини зворушувати серця людей. Гротескно виглядають його нинішні спроби удати консерватора у фіскальних питаннях, захисника навколишнього середовища і миротворця. Він належить минулому.
Друга — Обаманія, що досягла сьогодні піку, завдяки підтримці з боку Кеннеді. Камелот** — це краще, що світ бачить в Америці, символ відважності та ідеалізму. І ось з’являється Барак Обама зі своєю красунею-дружиною Мішель, нагадуючи про все те, що колись втілювала в собі Америка як країна рівних можливостей, і символізуючи загоєні рани історії. Німеччина тремтить від цікавості — і не одна вона.
Третя — сам драматизм змагання, у центрі якого битва між Обамою і Гілларі Клінтон за висунення від Демократичної партії, але в якому беруть участь й інші, не менш блискучі кандидати.
Четверта — як зазначила Фрассоні, це, що адміністрація Буша слугує тривожним нагадуванням про те, як багато залежить від господаря Білого дому.
І це викликає у нас модне міркування про поступове руйнування американської могутності. Ця школа, в якій «аналіз» — часто-густо є прийняттям бажаного за дійсне, переживає свій розквіт: адже труднощі в Іраку і Афганістані, кредитна криза, зростаючий борг і привид рецесії складаються в картину зайвого напруження сил і занепаду Америки.
Безумовно, після некомпетентності і марнотратства адміністрації Буша новий президент буде скутий новими військовими й фінансовими обмеженнями. Але ці роки також засвідчили, як мало значного відбувається без американського керівництва. Це цілковито стосується ізраїльсько-палестинського конфлікту, захисту навколишнього середовища і проблеми Косова.
Як демонструє нинішня виборча кампанія, Сполучені Штати залишаються найбільш життєздатним, відкритим, демократичним суспільством на планеті, яке спроможне самооновлюватися. У грудні 2007 р. готувалися до розгляду 1 059 793 заяви про натуралізацію: де це ви бачили, щоб мільйон людей вимагали дати їм громадянство держави, що занепадає?
Думка про те, що Європейський Союз, змучений невпевненістю у своїх силах і екзистенціальною невизначеністю (де вони, кордони Європи?) або Китай, що підточується внутрішніми суперечностями, можуть стати державами, сумірними за впливом зі Сполученими Штатами, здається неправдоподібною. Америка має тісно з ними співпрацювати, але навряд чи вони стануть джерелом натхнення і лідерства.
Турбулентні глобальні ринки під керівництвом Уолл- стріт виявили хибність теорії «розчеплення». Куди йде американська економіка — туди і весь світ. Щодо Pax Americana, то це неоспівана історія успіху, що дає самозваним пророкам можливість міркувати про її крах.
За історичними мірками, Сполучені Штати у свої жалюгідні 232 роки — усього лише підліток. Про те, що енергії в Америці хоч відбавляй, говорять демографія, Google і політична лихоманка нинішніх праймериз. Обаманія засвідчує, наскільки є великим вплив Америки на репрезентацію цього світу.
І зовсім не парадоксально, а логічно те, що світ зачаровано стежить за цими виборами. Адже світ все одно піде туди, куди поведе його Америка, яка після Буша стане більш умілою і цілеспрямованою.
*Діксі — неформальна назва південних штатів США.
**«Камелот» — бродвейський мюзикл на сюжет легенди про короля Артура. Як розповіла після вбивства президента Кеннеді його вдова Жаклін, музика з нього постійно линула в Білому домі. Пізніше Камелот став символом адміністрації Кеннеді і його сім’ї.
