Нещодавно в кулуарах міжнародної конференції ми завели мову з російським колеґою про принизливу процедуру отримання шенґенських віз.
«Але ж ви скасували візи для європейців! — сказав москвич. — Невже це нічого вам не дало?»
«Поки що ні, — сказав я знічено. — Але переговори тривають».
«Ха! — сказав московський колеґа. — Ви занадто перед ними прогинаєтеся. Вони цього не розуміють. Навпаки, треба гайки закручувати. Ми чим більше відмовляємо у візах їхнім журналістам та іншим типам, тим вони поступливіші. Торік погодилися пом'якшити візовий режим для всіх наших. Мені ось на три роки «шенґен» бахнули!..»
«Мені американи теж дали на три роки», — пробурмотів я, проте це прозвучало приблизно, як жалюгідне виправдання зі старого українського анекдоту — «Зате пісні в нас найкращі!..»
Про результати переговорів між Україною та ЄС щодо пом'якшення для українців візового режиму ми довідаємося, вирогідно, вже у вересні, коли будуть нарешті підписані відповідні угоди. Можливо, ціною найрізноманітніших поступок українці досягнуть бодай частини того, чого росіяни добилися насамперед звичайною (й звичною) нахрапистістю. Проте навіть при найсприятливіших обставинах ми отримаємо (як і росіяни) лише своєрідну подачку для місцевих еліт — кількох відсотків привілейованих категорій населення. Що ж до решти співвітчизників, — то шенґенські благодіяння навряд чи матимуть для них яке-небудь практичне значення. А тому й обговорення візової проблематики навряд чи втратить свою актуальність.
Традиційно візи вважають інструментом захисту національної території від неконтрольованої міґрації, небажаних чужинців та транскордонної злочинності. Хоча серед експертів і нема єдиної думки щодо реальної ефективності цього інструменту, практично всі вони згодні щодо його вкрай неґативних побічних ефектів. Найбільша проблема походить із того, що процедура видачі візи є чи не єдиним правовим прецедентом у демократичних країнах, де презумпція невинності не діє. Навпаки, при оформленні віз діє своєрідна презумпція вини: кожен аплікант апріорно підозрюється в намірі скоїти злочин і зобов'язаний довести, що він не злочинець, не потенційний імміґрант чи нелеґальний заробітчанин. Працівники консульства можуть зважити на його докази та арґументи або й ні. Як правило, вони покладаються на комп'ютерну базу даних, на подані документи, на власну інтуїцію, але нерідко на їхнє рішення може впливати й звичайна примха, поганий настрій, переплутана літера в документах чи в базі даних, яка ототожнює апліканта з цілком іншою особою, а іноді — як це, вірогідно, було в німецькому консульстві в Києві 1999 — 2001 років — широкомасштабна корупція. Кожне консульство має до того ж негласну, проте цілком очевидну «норму» видачі віз, котру не дозволяється істотно перевищувати. Таким чином працівники консульства завжди можуть сказати, що представлених документів замало, що вони не досить переконливі або ж просто відмовити у видачі візи без будь-яких пояснень.
Жодного механізму оскарження таких рішень не існує, завдяки чому в консульствах виникають специфічні психологічні клімати, де кожен службовець має фактично безмежну владу над аплікантами й може скільки завгодно застосовувати до них «символічне насильство» (в термінах П'єра Бурдьє) — залежно від власних садистичних нахилів та інших комплексів. Апліканти натомість опиняються в цілковитій залежності від «богоподібних» чиновників і безпорадно приймають найбезглуздіші рішення з консульської «чорної скриньки». Практично ніхто не застрахований від консульської сваволі — навіть найвідоміші літератори, журналісти та вчені з міжнародною репутацією, чиї імена, коли б це справді когось цікавило, можна легко знайти в інтернеті за пошуковою системою Google.
Наслідком такої політики є аж ніяк не зміцнення внутрішньої безпеки ЄС, а головним чином посилення антизахідних настроїв, зокрема й серед тих, хто формує громадську думку й хто за переконаннями, за освітою й характером фахової діяльності завжди був і мав би залишитися безоглядним прихильником Заходу. Почуття марґіналізації, дискримінації та ґеттоїзації, спричинене жорсткими візовими вимогами, робить «другосортних європейців» на Сході особливо чутливими до будь-яких форм «символічного насильства», несправедливості й хамства з боку європейців «першого сорту» — чи то в консульствах, чи в пунктах перетину кордону. Імпліцитна, а подеколи й експліцитна зверхність західних офіційних осіб заохочує до подібної поведінки також їхніх місцевих співробітників, котрі інколи імітують своїх господарів буквально карикатурним чином. Працівники охорони — переважно місцеві «рєбята» — відзначаються особливою безцеремонністю й хамством. Практично ніхто не вважає за потрібне відповідати аборигенам їхньою мовою (вистачає й російської — в обсязі Еллочки-людожерки). Не надто від них відрізняється й більшість «дєвушек» у віконцях — той же самий зарозумілий совок, описаний класичною приказкою про «пана з хама». Жодні скарги на поведінку консульського персоналу не отримують офіційної відповіді, що лише підтверджує загальну патологічність окресленої ситуації.
Навіть жорсткі заходи можуть бути прийнятні, якщо вони справедливі, але навіть найсправедливіші заходи викликатимуть неприйняття, якщо вони супроводжуються приниженням.
Перший крок, таким чином, що його мусили б здійснити країни ЄС у рамках політики приязного сусідства, це перетворити свої консульства із символів бюрократичної сваволі, непередбачуваності та зверхності «білих людей» над місцевими «чорними» на символи порядку, законності та цілком обґрунтованої турботи про власну безпеку. Для цього слід конче подбати про більш відповідних i відповідальніших співробітників та, за змогою, вжити ряд інших заходів.
Насамперед — позбутися довжелезних черг під консульствами, якi доволі наочно ілюструють ставлення їхніх господарів до місцевих аборигенів. Для цього потрібно було б розширити мережу консульських представництв, розбудувати приміщення для прийому відвідувачів, найняти нових співробітників i поліпшити ефективність їхньої праці. Усе це залежить радше від доброї волі, ніж від фінансових та інших ресурсів, оскільки консульські послуги доволі щедро оплачуються аплікантами, зокрема й тими, котрі отримують відмову у візі.
Поки що навіть у найприязнішому консульстві — польському, де відхиляють лише один відсоток візових аплікацій (у порiвняннi 72% відмов у консульстві австрійському)1 українці витрачають загалом чотири години на отримання візи в Києві та 19 годин у Львові2. У багатьох випадках левова частка часу витрачається на отримання найпростішої інформації та аплікаційних форм. Декотрі консульства, прагнучи начебто зменшити та впорядкувати черги, пропонують записуватися на співбесіду по телефону, проте через перевантаженість єдиної лінії додзвонитися до консульств у більшості випадків практично неможливо. Надзвичайно поширеною в багатьох консульствах є сумнівна з погляду людських прав і здорового глузду практика проставляння в паспортах штемпелів, які засвідчують відмову видати візу. Таким чином апліканта позбавляють можливості отримання віз і в усіх інших консульствах, зокрема й тих країн, котрі не належать ані до Шенґенської зони, ані до ЄС, і котрі можуть мати цілком інші вимоги й критерії щодо видачі віз (не кажучи вже про можливість консульської помилки, недбальства чи упередженості в одному випадку, що автоматично переноситься на всі інші).
Візова практика більшості «старих» членів ЄС щодо України відрізняється в гірший бік не лише від гнучкішої, раціональнішої та чеснішої візової політики «нових» членів (насамперед Польщі), а й від політики американської — дарма, що американці мають не менше підстав, ніж члени ЄС турбуватися про свою безпеку й дарма, що наплив відвідувачів до їхнього консульства не менший, ніж до будь-якого європейського. Поки що тільки американці (а не європейці) дозволяють усім, хто вже побував у їхній країні, подавати документи на нову візу за спрощеною процедурою — здаючи пакет без усякої черги до консульства й отримуючи відповідь експрес-поштою. І поки що тільки американці (а не європейці) видають повторним відвідувачам багаторазові візи на три або й п’ять років.
У цьому, вочевидь, і полягає дружня візова політика, котра: а) винагороджує відвідувачів за належну поведінку під час попередніх візитів; б) полегшує ділові поїздки бізнесменам, митцям, журналістам, ученим та іншим «професійним мандрівникам»; в) наочно показує, що американська візова система є справді інструментом безпеки, а не чиновницької сваволі та дріб’язкового вивищення над східноєвропейськими «унтерменшами».
Знову ж таки, європейцям бракує лише доброї волі, аби запровадити подібну — гнучку й диференційовану — візову політику в Україні. Наразі, типовий шенґенський підхід полягає в тому, щоб видавати візу на мінімальну кількість днів, зазначених у запрошенні. Для отримання багаторазової візи потрібно кілька запрошень, хоча й це не ґарантує отримання візи, якщо ці запрошення з різних країн. Про багаторічні шенґенські візи для професіоналів поки що й не йдеться, і навіть річна чи піврічна багаторазова віза є неабиякою проблемою — незалежно від щонайпозитивнішої історії попередніх візитів. Така політика, цілком очевидно, не має стосунку до вимог безпеки, а зумовлена, швидше за все, закостенінням i безвідповідальністю євросоюзівської бюрократії. Досвід показує, що міжнародні злочинці чудово дають собі раду з цією системою, тимчасом як потерпають від неї головне студенти, туристи та професіонали.
Саме ці категорії відвідувачів, а також жителі прикордонних районів мали б найбільше користі із запозичення Євросоюзом «американської моделі» — видачі багаторазових віз на рік, два, три й більше — залежно від попередньої візової історії апліканта. (При цьому сумарне перебування відвідувача в ЄС може обмежуватися, скажімо, 90 днями на рік або ж встановлюватися окремо при кожному в’їзді — як це роблять американці).
Євросоюзові варто також було б розглянути й поступово реалізувати ідею європейських консульств, які давали б змогу українським громадянам звертатися за шенґенською візою до будь-якого найближчого консульства країни-члена Шенґенської угоди, а не конче тієї, що є метою подорожі. Так само доречно було б видавати шенґенські візи в пунктах перетину кордону — принаймні для тих громадян, які вже відвідували ЄС і всі данні яких, у тому числі й біометричні, є в комп’ютерах Шенґенської інформаційної системи.
Другим важливим кроком із боку ЄС у напрямку спрощення візового режиму було б запровадження «польської моделі», котра за останні три роки показала свою ефективність у польсько-українських та угорсько- українських транскордонних відносинах, і була запозичена (з певними модифікаціями) кількома іншими східноєвропейськими країнами-членами ЄС (Литвою, Латвією, Естонією, Чехією, Словаччиною, а віднедавна й Словенією). Модель від самого початку мала асиметричний характер: українці отримували польські або угорські візи безкоштовно, натомість поляки й угорці могли перебувати в Україні до 90 днів без віз.
І, нарешті, Євросоюз міг би взагалі скасувати візові вимоги до українців на короткотермінові візити. Таке рішення, зрозуміло, потребує кількох попередніх кроків з обох боків. Україна, насамперед, мусить поліпшити рівень життя своїх громадян, зміцнити кордони (зокрема — закрити «прохідний двір» на сході), підписати угоди про реадмісію з країнами Євросоюзу, викорінити корупцію з правоохоронних та інших державних органів. Європейський Союз тим часом мусить встановити для України чіткі критерії, в разі досягнення яких вона може сподіватися на скасування візових вимог до її громадян. Ці критерії, очевидно, повинні включати істотне зменшення потоку нелеґальних міґрантів та ґастарбайтерів з України, ефективну співпрацю між відповідними органами України та ЄС у питаннях безпеки, реадмісії тощо. Усі ці процеси повинні ретельно відстежуватися обома сторонами, й у разі потреби зазнавати відповідного кориґування — як це відбувалось у взаєминах між Болгарією й Румунією та ЄС у процесі досягнення ними безвізового режиму.
Зробити, власне, можна багато чого, але для цього потрібні (а) компетентність і наполегливість із боку української влади й (б) політична воля з боку ЄС. Щодо першого, однак, є істотні сумніви, щодо другого — ще більші.
Микола РЯБЧУК — науковий працівник Центру європейських гуманітарних досліджень університету «Києво-Могилянська» академія, автор семи книжок, перекладених кількома іноземними мовами, зокрема німецькою (2006 р.) та французькою (2004 р.). У 1996 — 1998 роках працював штатним оглядачем відділу культури газети «День».
1 Дарія Аверченко, «Австрія для пінґвінів». — Дзеркало тижня, 19 лютого 2005, с. 23. 2
2 Karolina Stawicka (ed.), Monitoring polskiej polityki wizowej.— (Warsaw: Stefan Batory Foundation, 2004), s. 119.
