А іноді всім цим дуже хочеться поділитися з навколишніми. І тоді театр ставить п’єси про самого себе. На цей раз Театр російської драми ім. Лесі Українки поставив п’єсу А. Богдановича «Маскарадні забави» (прем’єра відбулася у суботу). Сюжетний хід п’єси виявився майже безпрограшним. «Маскарадні забави» — своєрідний парафраз життя італійського театру XVIII століття — століття Карло Гольдоні. Завдяки йому (а він написав 222 п’єси) італійський театр розцвів, а старенька вже comedia del’arte отримала друге дихання. Гольдоні був фанатично відданим театру і вірив у те, що він здатний змінити життя і людей, варто тільки показати їм самих себе у дзеркалі мистецтва сцени. Наївно? Звичайно. Красиво? Без сумніву. І своє власне життя він також вивіряв мірками мистецтва, з найпотаємніших його глибин народжуючи сюжети і героїв.
Ось про це, власне, «Маскарадні забави» у їхньому сценічному варіанті. Про останню любов рано постарілого маестро, яка примусила його тікати із Венеції, кинути трупу Медебака, яку так любив. Проте ця трагедія ошуканого почуття народила один з шедеврів Гольдоні — його «Трактирницю». А що ж трупа? Вона залишилася вірною собі: знайшла іншого драматурга — абата К’ярі, і продовжувала грати тепер уже його драматургію. Бо свято має тривати. Щоб от так — без манірності, зайвого кокетування, з іронією і розумінням розказати про театр, у ньому треба прожити немало років. Знати його нутро, моменти торжества таланту і гіркоту невдач. І не боятися бути простим, не чекати з боязню, що тебе — режисера — звинуватять у невибагливості малюнка або у простоті піднятої теми. Мені до душі цей посил М.Резніковича у «Маскарадних забавах». Він сказав у цьому спектаклі все, що вважав за потрібне сказати. І не треба вимагати більшого. А треба просто милуватися красивими, химерними і дуже виразними масками А.Вакарчука — художника спектаклю, які заповнюють собою всю сцену, стаючи у руках акторів дійовими особами. Вони й смішні, й страшні водночас, вони невідступно стежать за вами, вони висвічуються при наборі світла першими й тримають вас у полоні магії театру, примушуючи ставитися до того, що відбувається на сцені, серйозно, бо з театром, — хто із тих, хто служить йому, з цим не стикався?! — жарти кепські, і Бог знає, що у ньому може трапитися наступної миті. Тому такий дрібний малюнок мізансцен, таке мінливе світло, такі пливкі акторські інтонації. Дія котиться у режисерськи прискореному ритмі, інтрига набирає обертів. А там, де глядачеві потрібна смислова точка, її дадуть за допомогою безвідмовного театрального прийому — музики й арії, дуету, тріо. Музика Вікторії Шпаковської — красива, насичена емоціями, розмаїта ритмікою, точна в інтонаціях. В основі пісень — поезія О.Блока, Ф.Тютчева, Р.Бернса, В.Шекспіра, Т.Гот’є. Їх хочеться наспівувати, та не здивуюся, якщо незабаром вони стануть міськими шлягерами. Молоде покоління Театру російської драми — заспівало. І затанцювало. У балетмейстерському малюнку Алли Рубіної виявлено і характер персонажів, і загальну тональність мізансцен, і атмосферу самої дії. А загалом у «Маскарадних забавах» театр повернувся до самого себе, до своєї синтетичної природи, про яку часто, багато і із задоволенням говорять професіонали, але дуже рідко виявляють її у конкретиці спектаклів. Тут акторське існування зі ще більшим ступенем умовності має залишатися таким же природним і драматично напруженим. Тут психологічний малюнок ролі вимагає не меншої вибудованості і виконавської самовіддачі. У цілому «Маскарадні забави» це поєднання зберігають. Накреслено дійові лінії любовного трикутника Теодора (Н.Кудря) — Гольдоні (О.Треповський) — Маддалена (Н.Доля). Є характерне оточення — Меддебак (Ю.Савельєв), Коллальто (Е.Лунченко), Джулія (З.Мельська), Арлекін (Д.Савченко), Джузеппе (В.Терещук). Точно вписані у простір вистави дзанні — слуги просценіуму у театрі comedia del’arte.
Жанр «Маскарадних забав» театр визначив як «веселу історію зі сміхом і сльозами». Не скажу, що за загальним настроєм спектакль вийшов веселим, швидше, сумно-іронічним. А, загалом, у ньому все, як у житті, а значить, і як у театрі — радощі і смуток, і біди, і любовні поразки, і професійні перемоги. Так було завжди, і так буде завжди, поки є життя, і поки живе Театр.
