Ми росли в ті роки ХХ сторіччя, коли були ще живі «осколки розбитого вщент». Але розповіді про минуле були дуже короткими й скупими — старші боялися, що «непролетарське» походження може створити великі труднощі в житті наступних поколінь — приклади такі були відомі. Пізніше, коли стало «можна не боятися», не було вже кого розпитати про минуле.
Із родинного архіву дідової сестри, який, окрім мене, виявився більше нікому не цікавим, я привезла з Москви декілька альбомів зі світлинами й настільний альбом із віршами та малюнками. Деякі були підписані Павлом, Дмитром і Катериною Сулимами, а подаровано альбом було П. Вікуліною 1866 року. Ці прізвища підштовхнули мене зайнятися пошуками зв’язку Сулим, Вікуліних і родини мого діда, Кірсанова.
ГЕТЬМАН ІВАН СУЛИМА
В історії України до широко відомого та постійно згадуваного гетьмана Богдана Хмельницького мав європейську славу гетьман Іван Сулима, чиє ім’я незаслужено забуте. Його багаточисельні нащадки різних гілок роду хотіли б повернути Україні пам’ять про нього, жорстоко покараного владою Речі Посполитої за руйнування фортеці Кодак, побудованої поляками для утихомирення Запорозької Січі. Можливо, зрада його своїми ж українцями не прикрашає історичну пам’ять держави, але це не зменшує героїчні діяння гетьмана, про які мною зібрано з різних джерел документальні відомості.
Неординарна особистість у реєстрі гетьманів українського козацтва — Іван Сулима — народився в літописному, часів Київської Русі, місті Рогоща (Городище). На жаль, біографічні відомості про нього досить скупі, рік народження — невідомий. У Сулимівському архіві є запис про те, що «Іоан Сулима з Чарней шляхтич, зашедший з немецкой земли, был за короля Зигмунда III в чине Великого канцлера коронного». Вочевидь, у ХV чи ХVI сторіччі було визнано приналежність Сулим до української шляхти і в той же час, отримано володіння в Кременецькій волості на Волині.
Іван Сулима 1615 року поступив на службу до коронного гетьмана Станіслава Жолкєвського, канцлера Речі Посполитої, головнокомандувача польських військ, якого сучасники справедливо називали «першою шаблею Польщі». Від Жолкєвського Сулима отримав у винагороду за службу з його володінь села Лебедин, Сулимівку, Кучаків. 1620 року військо Жолкєвського в битві під Цецорою зазнало поразки від турок, гетьман загинув, відмовившись від пропозиції своїх офіцерів покинути поле бою.
Пізніше, чи то через утиски поляками прав української шляхти, чи то в пошуках пригод Іван опиняється в Запорозькій Січі. Завдяки природним здібностям Сулима незабаром набуває авторитету в запорожців... Разом із Сагайдачним він і раніше впокорював турецьку Кафу (Феодосію) в Криму, Трапезунд за Чорним морем, двічі руйнував околиці Царгорода (Константинополя); талановитий стратег і безумний рубака, для ворогів він зробився справжньою карою Божою.
Одного дня Іван Сулима потрапив у турецький полон і декілька років, прикутий до турецької галери, провів у неволі, але в бою турків проти італійців біля грецьких берегів зумів розкувати свої окови, звільнив товаришів-невільників, узяв у полон 300 турків і поплив на турецьких галерах. Сулима організував декілька походів на чайках Дніпром і Чорним морем, захопив Азов, Килію, Білгород, його козаки визволили з полону тисячі невільників, узяли великі трофеї. Восени 1628 року запорожці на своїй Раді вручили гетьманську булаву Івану Сулимі. В усій Україні складали пісні й думи про гетьмана-характерника, захисника та визволителя християн. Слава про гетьмана Сулиму гриміла тоді всією Європою, підтвердженням цього слугує золота медаль, якою за активну боротьбу з турками нагородив Сулиму Римський папа Павло V Боргезе.
Але, природно, що Сулима мав і могутніх ворогів. Для турецького султана і короля Речі Посполитої Іван Сулима був розбійником, бунтарем, який руйнує спокій і порядок, тому турецький султан пригрозив Польщі війною, якщо вона не приборкає козаків. Аби уникнути цієї війни, не давати можливості запорожцям виходити з Січі й припинити приплив із України на Січ, у Польщі вирішили звести непереборну фортецю над Кодацьким порогом Дніпра, на землях Січі. Будували її українські селяни під наглядом польського війська і під керівництвом Гійома Левассера де Боплана, відомого фортифікатора.
Фортецю звели до літа 1635 року. Вона являла собою чотирикутник із виступаючими бастіонами, які було оснащено важкими гарматами. Обвід фортеці нараховував 1800 метрів. Із півдня і сходу підхід до фортеці було захищено скелями, які спускалися до Дніпра, з півночі — глибоким яром, а з заходу, з боку степу, було викопано глибокі рови й насипано майже двадцятиметрові вали. На валах поставили дубовий частокіл із бійницями. Ворота охороняли дві великі дубові башти та підйомний міст.
У серпні 1635 року нереєстрові козаки (тобто ті, які не перебували у поляків на королівській службі) під проводом Івана Сулими раптовим нападом захопили цю фортецю. Це був початок повстання українців проти польського гноблення.
Польський король Владислав IV, розлючений знищенням Кодака, відправив до України коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського з військом, аби не допустити розгортання антипольського повстання.
У М. Грушевського в «Ілюстрованій історії України» 1913 року сказано про ці події: «...на Україні... козаки сподівалися, що Польща вплутається в тяжку війну (зі Швецією. — І. М.) і не буде мати змоги дуже пильнувати козаччини. Отже задумали саме тепер визволити ся від ненависного Кодака. Тодішній гетьман козацький Іван Сулима здобув його, вхопив коменданта і казав розстріляти, інших вояків порубано й сам замок до решти знищено. Се наробило великого гніву в Польщі. Конєцпольський, що вже вертав ся з шведської війни на Україну, грозив кривавим погромом козакам за таку образу. Реєстрові козаки, щоб не допустити до війни, постановили видати тяжкому ворогові провідників того нападу на Кодак, Сулиму і його близших товаришів-старшину... Відсилаючи Сулиму і його товаришів на смерть, реєстровці просили у короля ріжних пільг: аби їх старости не кривдили, та й гроші за службу давно вже не плачені, аби раз уже їм заплатили».
Цей виклад подій дещо відрізняється в деталях від Аркаса та архівних матеріалів, проте ясний мотив зради, здійсненої реєстровими козаками.
Канцлер помилував Павла Бута за молодість, про що поляки потім дуже пошкодували, оскільки він пізніше став козацьким ватажком і 1637 року підняв велике повстання. Решту стратили на місці. В інших джерелах сказано, що під тиском турків «ухвалою Сейму запорозьких козаків засудили на страту. 12 грудня 1635 року на центральному майдані Варшави їх було страчено, а потім четвертовано, і їхні останки було виставлено по місту».
Поховано було Івана Сулиму в селі Стевки, а не в своєму храмі в Сулимівці. Знаменитий напад на Кодак коштував Сулимі життя, але його ім’я стало славетним та увійшло у безсмертя.
