Вони з чоловіком, фізики за фахом (як можу здогадуватися, винятково талановиті) виїхали з України п’ять або шість років тому. Історія сумна, типова й повчальна: казка про батьківщину, яка не хоче майбутнього. Але досить про це — проблема «їхати чи залишатися?» настільки відчутна в нашому зачарованому суспільстві, що, власне кажучи, й проблемою вже не здається: безперечно, їхати, скаже вам будь-який перший-ліпший шукач майбутнього. І якщо, буває, хтось у цьому суспільстві ще має на щось якусь надію, то це зазвичай пов’язується із далекими мандрами.
Але свою чарку на тій вечірці в колишніх киян я пив не так за Америку в цілому, як за певні її прояви, такі собі ситуативні знаки, в оточенні яких живу й невпинно пересуваюся вглиб цього континенту ось уже другий тиждень.
Я пив, наприклад, за Майкла Берноскі, актора й телевізійного коментатора. Того дня він читав у Пенсильванському університеті (ні не читав, а швидше показував!) уривки з моєї «Перверзії», на очах перетворюючи її текст у перформанс. Майкл, якого тут багато хто впізнає за телерекламою «Короля матраців», невимушено переходив кордони сленгів і діалектів, це була досить дика й досить прекрасна англомовна суміш з домішками церковної латини, з ямайськими, італійськими й українськими складниками, це був той самий унаочнений «плавильний казан культур», яким прийнято вважати всю цю Мульти-Америку, батьківщину мультфільмів.
Тут не дивуються найдивнішим прізвищам. Твоє прізвище — це твоє походження, найчастіше — твоє забуте походження. Але через цю чудернацьку мішанину, як і через особливості всіх на світі правописів, тут прийнято називати себе за літерами: ей, ен, ді, ар, ю, кей, ейч, о, ві, вай, сі, ейч — Андрухович, щось безнадійно довге й фонетично пропаще.
Я дізнався згодом, що Майклові предки походили з лемківських гір і лісів, себто з нашої ж таки частини світу, десь там, зовсім поруч, колись народився мій улюблений поет Антонич. Цей світ таки дійсно дуже маленький, незважаючи на присутність у ньому Америки.
Отже, сто років тому Майклові предки так само шукали тут майбутнього. Пенсильванські гори невисокі, але досить лісисті, безперечно, мусили нагадати їм покинуту батьківщину. Саме вони, ці вічно неприкаяні шахтарі й сільськогосподарські «мокрі спини», дали Америці та світові, наприклад, Енді Воргола. Я вперто намагаюся розгледіти чи принаймні вгадати за всім цим якусь фундаментальну метафору, що в ній відобразилася б уся незбагненність нашого існування. Її, можливо, й немає, цієї метафори. Хоч Майкл Берноскі й намагався вперто вимовляти старі лемківські назви, неслухняними були звуки ще однієї забутої мови.
Америка — це забуття, сказав би хтось, набагато категоричніший від мене. Тут настільки владно нагадує про себе майбутнє, що для минулого зовсім не залишається місця.
Однак я не такий категоричний. І не тільки тому, що бачив деякі тутешні книгозбірні, це фантастичне акумулювання мов і письмен. З фасаду Єльської університетської книгозбірні на нас дивляться мало не всі передлатинські письмена — єгипетські й китайські ієрогліфи, ассирійський клинопис, санскритські, грецькі, європейські літери, навіть піктограми майя присутні тут. Я вже мовчу про мільйони збережених і вихоплених або просто викуплених дослівно з вогню рукописів, текстів, ідей, образів, світобачень. Америка пам’ятає про все, сказав би хтось, так само категоричний.
А я натомість не знаю, яка з Америк переважає — та, що пам’ятає, чи та, що забула. Схоже, загалом, на те, що Америк є безліч і жодної з них нікому не дано знати до кінця.
От за це ми, власне кажучи, й випивали під час згаданої вечірки. А також за Україну, бо як на цьому світі без неї!?
№220 17.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
