Поле битви за Гоголя було й залишається доволі просторим.
Як будь-яке самодостатнє мистецьке явище чи — назвімо це по-іншому — як
будь-яка активна Частина Мови, Гоголь усе ще являє собою спокусу привласнювати,
робити «своїм», «нашим», а коли це виходить не зовсім переконливо, то принаймні
«не їхнім».
Це почалося, либонь, ще за його життя — зусиллями цілої
зграї не надто обдарованих літературним талантом, але озброєних соціальним
нюхом типів, двоє з яких виявилися його справжніми й довічними демонами,
білим і чорним, цілком у згоді зі своїми званнями. Йдеться про Бєлінського
та Чернишевського. При цьому обидва настільки любили Гоголя, що перший
закидав йому «обмеженість інтелектуального розвитку», а другий — «тісноту
горизонту».
Сума розрізнених і непослідовних версій про Гоголя є в
той же час послідовно конфліктною. Це наче багато-пребагато карликових
Гоголів, подрібнених і поменшених, кожен з яких воює проти іншого й інших,
аби утвердити якусь свою тимчасову правду. Гоголь — реаліст і сатирик,
що ніяк не може вийти зі своєї шинелі, протистоїть Гоголеві — містикові
й абсурдистові, протовтіленню Кафки й Беккета. Гоголь, знаний у світі як
prominent Russian writer Nikolay Vasilyevich, заперечує Гоголя, роздвоєного
малороса, котрий (страшна помста!) розкладає зсередини велику російську
літературу й радикально змінює її інтерфейс після легковажної смерті сонячного
картяра Пушкіна. Гоголь, проповідник «православія, царелюбія й чаєпітія»,
ніяк не узгоджується з Гоголем, підпільним українцем, що в листі до Максимовича
ненавидить Петербург і мріє про втечу до Києва, «нашого Києва». Гоголь,
один із нав’язливих кошмарів Набокова, диканьський довгоносик і зациклений
на страшилках козакофіл, паралізує Гоголя імперського, впокореного, здатного
вже тільки на «добірні місця».
Залишається сподіватися найближчими днями появи з небуття
ще одного варіанта Гоголя — палкого проповідника слов’янського братерства,
нерозривного єднання Русі Великої включно з Малою в її священній місії
проти розтлінника-Заходу. Залишається очікувати висадки Тараса Бульби на
Балканах і чергового вбивства натовського посіпаки Андрія.
Бо Гоголя переважно полюбляють цитувати як великого ненависника
усіляких там «німців». Чи не під його впливом «представники арійської раси»
ввижалися Шевченкові «куцими й узловатими»?
Існує також ціла мережа інших, нижчого порядку, версій
та «днів минулих анекдотів». Про Гоголя, що тягне себе за все той самий
ніс. Чи Гоголя, що стовбичить у передпокої Пушкіна, зневажуваний лакеєм.
Або знову ж таки Пушкіна, що нарікає на поцуплений підступним малоросом
сюжет з мертвими душами. У Римі Гоголь якось серед ночі починає танцювати
гопак. Загалом же, перебуваючи в Італії, часто і з насолодою давить ящірок,
котрі перебігають йому стежку на прогулянці. Є сюжет про відвідання Палестини
і дивну розмову зі священиком, якому вдається переконати Гоголя, що все,
написане ним, — суцільна гріховність. Отже, є сюжет із каяттям, тобто спаленням
рукописів. («Рукописи не горять!» — безпідставно кричатиме через неповних
сто років один з його, Гоголя, епігонів, вочевидь, засліплений полум’ям
від спалюваних тут і там рукописів). Є також історія про інкриміноване
божевілля, що насправді було черевним тифом, котрий не лікували — справа,
як завжди, в неправильному діагнозі! — і про методичне знущання медиків
та друзів, про холодні ванни й летаргійний сон, про передчасний похорон
і перевертання в домовині (так ось де вона, ця справді Страшна Помста!
Недаремно він народився того ж року, що й Едгар По).
Але все це — внизу, на рівнині, званій життям, суспільством,
ідеологією, літературною критикою. Справжній Гоголь більший від усього,
що про нього сказано й написано. Тому він понад усіма битвами, що за нього
і в ім’я його провадились та провадяться, понад усією чорнильною і навіть
реальною кров’ю. Конфліктологам загалом нічого робити там, на тій висоті,
де перебуває ця мова, ці окремо взяті й химерно, але єдино можливим способом
поєднані слова, ця саркастична любов до навколишнього, що стає захланним
переживанням описуваного. І, звичайно, сміх (хто тільки не писав про нього!)
— сміх над демонами й карликами, сміх, як захисна, ні, як рятівна реакція,
як єдина відповідь буттю з його геєннами, часові з його минанням, сміх
як суто людський жест, виклик безодням, як свобода і незалежність.
