Яке мені діло до того, що ви любите або ненавидите. Волію чути музику небесних сфер із ледь помітним вкрапленням тихосумного леготу стукача. Щоранку, вагітний афоризмами і лозунгами, благально вимовляю: «Купіть собі молоточок і стукайте ним у переповнений дитячими ідеями мозок або вимкніть телевізора...» Це теж буде виявом андеграунду, актом контркультури або ж (залежно від рівня фантазії) варіантом публічного онанізму. «Скільки раз це бачила земля...» — казав за пляшкою кави шанований мною друзяка Плужник, чутки про чию смерть явно перебільшено трупами від літератури та білялітературними живчиками. Бунтарі від народження, вони знову взялися за прибуткову справу вичавлювання раба з обезволілого та культурно випотрошеного українця.
Проект «Контра», задекларований молодими літераторами Андрієм Кокотюхою та Сергієм Жаданом подібно до вже історичних дійств «Бу-ба-бу», має на увазі, передусім, віртуальний сценічний простір з іще більш віртуальним українцем у перехресті прицілу. Очевидно, слід очікувати не менш віртуального результату. Перший вечір, проте, хлопці провели з переповненим залом. Аншлаг забезпечив представник ненадуманого андеграунду Лесь Подерев'янський, чий «Павлік Морозов» «витрахав» присутніх за повною програмою. Решта концерту абсолютно вписувалася в стилістику знаної пісні «Воплів Відоплясова» «Сьогодні в клюбі будуть танці». Класичні персонажі української «глибинки» недопитою пляшкою пива в руках та кострубато-розв'язним конферансом демонстрували варіант бунту по-хохляцьки. Заява Олеся Донія про те, що в залі зібралися представники українського гетто, вступала в протиріччя з нахабно-мускулистим лозунгом «гальма придумали боягузи» і нагадувала про меншу вартість українця. Пиво, спонсори, конкурси, мать-перемать.., все це мало б витягнути його на якісно вищий рівень, поставити в один ряд, якщо не з деміургами європейського андеграунду, то бодай на харківського шахрая Едічку Савенка-Лімонова враження справити. Що, зрештою, в одному з наступних вечорів «Контри» намагався зробити народний Цибуля, з точністю до навпаки задекларувавши велич і богатирську вдачу українства у стилі: «Що не ясно, бля...» Підхід, у принципі, правильний, але малоефективний. Не вистачає органіки, природності. Культурна революція з інтелектуальної «гори», без опертя на традицію приречена на смерть у вакуумі дешевого міжсобойчика. Традицію не в сенсі «широка страна моя родная...» або ж босяцького гопака євнухів, а нормальний андеграунд молодих колись Петлюри, Махна, Франка, Шевченка, ближче Стуса, Симоненка, Тютюнника та інших. Опертя на таку традицію диктувало б дещо інший стиль вечірок, і хто його знає, може, хлопці й наважилися б згадати про деякі особливості російського граунду і чеченського йому протистояння. Виглядало б це модерно і за часом, і за формою, і за тим аристократизмом, який українська інтелігенція мала б наразі сповідати. За приклад їй варто взяти незборимий іронізм тих дядьків, які ніколи не гнулися ні перед кулями, ні перед совиним поглядом слідчого. Життя глибше, мудріше й жорстокіше від найавторитетніше проголошених дискурсів, постмодернізмів та «банальних ерудицій». Воно вимагає вчинку, а не словесних потоків. Коли французька молодь шістдесятих відчула себе ображеною, вона трусонула Парижем. Українська ж у відповідальний для країни час лишилась вірною ректоратам і забезпечила примусово-добровільну масовку напередодні виборів. Дешево й сердито. На ділі в нас всяке і культурне, і політичне бунтарство має схильність або до великого пробоїща, де битим традиційно виступає українець, або до великої — по-декадентськи «вишукано» скрученої дулі в кишені.
