Після тріумфального виступу в Японії на Міжнародному конкурсі «Мадам Баттерфляй» (Токіо, 1976 р.), завоювавши першу премію, Ципола стала володаркою титулу «Найкраща Баттерфляй світу». На жаль, доля розпорядилася так, що в розквіті свого таланту (в 49 років) Гізелла Альбертівна залишила сцену Національної опери України, а декілька років тому й зовсім покинула Київ, переїхавши в Закарпаття — на свою Батьківщину. Вона давно не виступає, але досі шанувальники опери, слухаючи виступи молодих співачок, порівнюють їх з Циполою, адже вона зуміла так підняти творчу планку, що лише одиниці можуть наблизитися до тієї вершини вокального таланту й драматичної майстерності, яку демонструвала прима. Вона пішла непереможеною, легендарною і загадковою...
Нині в столиці Гізелла Альбертівна буває рідко, і наша зустріч перед ювілеєм стала своєрідним екскурсом у минуле.
Від самого народження про Гізеллу говорили: «У колиску поклали пісню». Вона співала завжди й скрізь. У Мукачевому на огляді самодіяльності приголомшила журі — співала найскладніші арії в межах двох октав, з легкістю долаючи фермати на верхньому «до». Потім було Ужгородське музичне училище (клас А. Задора) і Харківський інститут мистецтв (клас Т. Веске). Уже під час навчання кращі оперні театри колишнього СРСР боролися за Циполу — Большой театр у Москві, Кіровський у Ленінграді, Київська опера, Новосибірський театр.
Ще на самому початку кар’єри голос молодої співачки критики назвали «подібним до скрипки Страдіварі». В Угорщині, Німеччині, Чехії її порівнювали з божественною Марією Каллас. Партнер легендарної Каллас — тенор Джузеппе ді Стефано в кінці 70-х років, даючи сольний концерт у Москві, сказав: «Якби у мене було друге життя, я б хотів, щоб моєю партнеркою була Гізелла Ципола».
Сходження було блискавичним. На IV курсі консерваторії співачка здобула першу премію на Всесоюзному конкурсі камерних виконавців, на V — першу премію на Всесоюзному конкурсі імені М. Глінки. 1976 року в Японії стала єдиною за історію цього змагання володаркою всіх трьох кубків — золотого, срібного та бронзового; титулу «Найкраща Баттерфляй світу» і «золотого кімоно» — кімоно, розшитого спеціально для співачки нитками з натурального золота, аналогів якому в світі немає. Зараз воно зберігається в театральному музеї на території Києво-Печерської лаври.
Однак була й зворотна сторона медалі. З перших кроків кар’єри Гізеллі Циполі довелося зіткнутися з ярликом «невиїзна». Їй приписали вигадане бажання поїхати за кордон услід за дідусем, який емігрував до Америки. Так співачці перекрили можливість стажування в Ла Скала (хоча вона шість років поспіль була визнана найкращою оперною співачкою в Радянському Союзі). У 70-ті роки співачку в компанії з її партнером Анатолієм Солов’яненком позбавили гастролей, під час яких оркестром мав керувати Герберт фон Караян.
З великими труднощами підписали їй візу в Японію. Ципола сподівалася, що перемога на конкурсі зможе позбавити її ярликів, що паплюжать, і відкриє «зелену дорогу» кар’єрі. Однак дива не сталося. З театром на гастролі випускали, але позбавляли головного — гастролей за індивідуальними контрактами: в Метрополітен-опера, наприклад. Тоді в Америку була відправлена телеграма нібито від імені співачки: «Співати відмовляюся». А в багатьох подібних випадках дирекція повідомляла, що Ципола, на жаль, втратила голос. І це в той час, коли вона блискуче виступала в Кремлівському Палаці з’їздів або десь за кордоном з трупою одного із союзних театрів. Позбавили співачку й співпраці з Covent Garden, паризькою Grand Opera, віденською Staatsoper, а виставу «Мадам Баттерфляй» після повернення Циполи з Японії в Київській опері відразу зняли з репертуару.
Щастя і трагедія одночасно супроводжували і в особистому житті. Щастя — шлюб з видатним диригентом Стефаном Турчаком. Трагедія — в невиліковній хворобі чоловіка. Після 11 років спільного життя — в 1988 році — Турчака не стало. Незабаром і Ципола залишила театр, тому що без нього опера перестала для неї існувати...
— Гізелло Альбертівно, люди мистецтва нерідко ведуть щоденникові записи. Чи довіряли ви щоденникам радощі й печалі?
— Ні. Зараз я жалкую, що не вела щоденники. Адже згодом багато що забувається. А щоденники — не тільки історія, але ще й спроба самоаналізу, осмислення чогось важливого.
— З чого починався ваш творчий шлях?
— Для будь-якого співака головне — природний дар. Якщо його немає, то нічого зробити не можна. Але якщо він є, тоді необхідно віддатися в руки педагога, якому ти довіриш свій талант. Мені з педагогами пощастило. І з Андрієм Задором, і з Тамарою Веске, яка стала для мене другою мамою. Пам’ятаю, після перемоги на конкурсі ім. Глінки навколо мене товпиться преса, особисто вітає Ірина Архипова, а я думаю: «Ще трохи, і доведеться розлучатися з Тамарою Яківною. Як без неї буду?»
— Ваше знайомство з Іриною Архиповою мало продовження?
— На початку кар’єри я часто виступала в Большому театрі. Разом з Іриною Костянтинівною ми брали участь у постановці Стефана Турчака «Хованщини» Мусоргського в Ніцці в 80-ті роки, співали разом «Реквієм» Верді під управлінням Володимира Федосєєва у Великому залі консерваторії в Москві. Архипова для мене — еталон і співачки, і людини.
— У одному з ранніх інтерв’ю ви сказали, що дуже любите драматичний театр.
— Так. В урядових концертах, які проходили в Москві, зустрічалися люди з різних сфер мистецтва. Мене часто запрошували на вистави знайомі актори з МХАТ, театрів ім. Вахтангова, на Таганці, Радянської Армії, Сатири. Коли ми епізодично зустрічалися, здавалося, неначе й не розлучалися ніколи. У Большому театрі з величезним задоволенням згадую зустрічі не тільки з Іриною Архиповою, а також з Владиславом П’явко, Зурабом Соткілавою, Маквалою Касрашвілі, Євгеном Нестеренком, Володимиром Атлантовим, балетною парою — Володимиром Васильєвим та Катериною Максимовою.
— Вам пощастило, ви спілкувалися і працювали з чудовими майстрами. Наприклад, такими диригентами, як Турчак, Федосєєв, Симеонов...
— 1974 року Симеонов ставив у Київському оперному театрі «Тихий Дон» Дзержинського й «Катерину Ізмайлову» Шостаковича. У «Тихий Дон» Костянтин Арсенійович включив мене одразу, а ось Катерину співати заборонив. Боявся щодо мого не до кінця зміцнілого голосу. Сказав, що заспіваю її через вісім років.
— Симеонов виявився пророком. Адже Катерину ви заспівали рівно через вісім років — у 1982 — на знаменитому Вісбаденському фестивалі. І вже під орудою Стефана Турчака.
— Ситуація тоді в театрі була надто складна: за два тижні до гастролей у Вісбадені виконавиця партії Катерини захворіла, і потрібно було виручати трупу. Мені довелося вивчити партію Катерини за 12 днів!
— Ваш виступ у Вісбадені приголомшив німецьку публіку. Режисер вистави Ірина Молостова згадувала про ці гастролі: «Тріумф — не те слово, яким можна охарактеризувати те, що відбувається в залі, коли на сцені була Гізелла Ципола». А критики шкодували, що Шостакович помер, так і не почувши вашу Катерину. Розкажіть, будь ласка, про трактування образу героїні.
— Для мене Катерина — не завзята злочинниця, яка перемагає всіх енергією і натиском. У ній величезна сила, але не фізична. Природна спрага до вільного життя. На початку опери, якщо й існує насильство, то це над самою Катериною. От їй і доводиться боротися. Можливо, боротьба, а не упокорювання, і є вищим проявом любові до земного життя?
— Гізелло Альбертівно, ви співали з багатьма співаками, а з ким любили виступати?
— Серед тенорів на теренах колишнього СРСР по-справжньому унікальних було тільки троє. Це Анатолій Солов’яненко — рідкісний за якістю ліричний тенор. Василь Третяк — дивовижний драматичний тенор і Віргіліус Норейка — еталон вокальної культури. Він показав себе, до речі, й ідеальним директором Вільнюського оперного театру. Завжди оточував себе на сцені найталановитішими співаками, у тому числі й запрошеними тенорами, і не вважав, що більше виграє, якщо поряд буде стояти співак нижчий за рангом. З баритонів я любила співати з Романом Майбородою, Іваном Пономаренком. Запам’ятався і виступ у Празі з відомим баритоном з Metropolitan Opera Черрі Мілнесом.
— Що допомогло вам завоювати офіційний титул «Найкращої Баттерфляй світу»?
— Музика Пуччіні. Це вона керує сценічною поведінкою. На мій погляд, для співака немає композитора важчого за Пуччіні, тому що вся його музика — суцільні емоції. І коли у співака з’являється перенасиченість емоціями, виникає спазмування голосового апарату — перший ворог вокаліста. Необхідно виробити спеціальну майстерність, щоб не втратити контроль над собою.
— Незважаючи на всю складність опер Пуччіні, ви завжди співали їх із насолодою — і Тоску, й Мімі в «Богемі», й уривки з «Джанні Скіккі», «Сестри Анжеліки»...
— Я взагалі вважаю себе верістською співачкою. Тому й Пуччіні люблю більше за усіх. Вважаю його досі найсучаснішим композитором. Оскільки він майстерно застосовував дисонанси, не втрачаючи при цьому красу мелодичної лінії, а навпаки, зберігаючи гостроту почуттів і переживань. Це досі не вдається нікому.
— Коли вас запрошували в інші театри колишнього Союзу, ви відмовлялися. Це було через чоловіка-диригента Стефана Турчака?
— Так. Йому також пропонували очолити Большой театр. Але він до нестями любив Україну.
— Ви впродовж одинадцяти років спільного життя знали, що Стефан Турчак невиліковно хворий?
— Знала. Вже через рік після весілля у нього була клінічна смерть, я тоді за одну хвилину посивіла. І зрозуміла, що маю присвятити йому себе, щоб продовжити йому життя. Нехай за рахунок власного здоров’я і слави, але я ні про що не жалкую! Той, хто пережив подібне, зрозуміє мене чудово. Хоча, безумовно, багато що залишилося нереалізованим.
— Адже незважаючи ні на що, ви дуже багато встигли!
— Безумовно. З Турчаком я заспівала в «Піковій дамі», «Євгенії Онєгіні», «Тосці», «Отелло», по-новому були прочитані партії в операх «Бал-маскарад», «Орфей та Еврідіка», зроблено запис «Фауста». Унікальною роботою можна назвати «Реквієм» Верді.
— Крім роботи на сценах оперних театрів, ви виступали на концертній естраді. У вас було 27 сольних концертів і практично жодна програма не повторювалася, твори яких композиторів були представлені в них?
— Усіх не перелічиш. Понад усе люблю романси Рахманінова, оскільки я дуже емоційна людина. З угорської музики співала Ліста, Кодая, Бартока, Еркеля. З німецької класики — романси Шуберта, Шумана, Брамса. Виконувала маловідомі твори Дворжака, де Фальї, Рубінштейна, Глієра, Прокоф’єва, Шостаковича, цикли Свиридова. Дуже любила звертатися до романсів Глінки, Римського-Корсакова, Чайковського. Що стосується останнього, то, напевно, немає твору цього автора, якого б я не знала, включаючи симфонічну музику.
— Ви навіть у складні часи знаходили в собі сили відмовлятися від виконання кон’юнктурних творів, не співали там, де не хотіли, не розважали публіку доступними шлягерами... Вас не вважали зарозумілою?
— Це приватна справа тих, хто так вважав. Розумна людина вірити чуткам не буде. Ще Станіславський писав, що «де завгодно і коли завгодно може співати і грати тільки ремісник». А що стосується шлягерів, то мені б хотілося уточнити термінологію. Я ніколи не співала примітивну музику, але популярну і відому все ж таки виконувала. Це й народні пісні, й арії з оперет... У більшості випадків намагалася виконувати справжню класичну музику. Навіть на концертах, де була присутня непідготовлена публіка. Такі слухачі, як правило, в оперний театр не ходять, а мені хотілося їх також залучити до дійсно високого мистецтва. Мені цікаво було дізнатися, яка музика ближча публіці.
— І яка ж?
— Талановито написана й талановито виконана. Мені пощастило, адже на мій вік збереглася публіка, яка знає і розуміє. Це сьогодні — взяла співачка вставний мі-бемоль у «Травіаті» — аплодують, а раніше слухали всю оперу з першої до останньої ноти. Серед шанувальників навіть зустрічалися такі, які орієнтувалися у виконанні краще, ніж деякі музичні критики.
— У концертах ви вважали за краще співати напам’ять або по нотах?
— Без нот. По нотах тільки єдиний раз, коли давала сольний концерт у Москві з Важеєм Чачавою. Боялася, щоб, не дай Боже, не переплутати текст і таки переплутала. Більше з нотами не співала.
— Зараз у вас маєток під Мукачевим, у рідному селі Гать. Багато хто дивується, як ви змогли все залишити — світське життя, столицю та поїхати в провінцію...
— Зараз я, спілкуючись із природою, відчуваю себе чудово і приїжджаю в Київ виключно у справах. Зараз, наприклад, ведуться переговори про те, щоб я очолила журі одного з музичних конкурсів. Але, скажу відверто, мені однаково приємно, коли цінять мою професійну думку і коли мене хвалять як садівника. Адже я все вирощую власноручно. Особливо обожнюю квіти. Їх у мене безліч, займаюся ними з ранньої весни до пізньої осені. На свята в мене збираються гості, яким я люблю готувати що-небудь оригінальне. Я — гурман. Серед друзів — люди різних професій, але всі, звичайно, особистості неабиякі.
