«Аутсайдерська» аналогія між «дітьми квітів» та напівдебілом Каспаром, якого вчителі слово за словом вчать говорити, а відтак — через мову — нав’язують йому цінності свого суспільства, є загалом очевидною. Режисер Анна Ферс спробувала актуалізувати п’єсу, зробивши у ній дві принципові зміни. По-перше, вона віддала роль Каспара жінці, талановитій словенській акторці Полоні Вітріх, і, по-друге, зробила виставу двомовною, відвівши англійській мові роль панівної, тим часом як словенська є «аутсайдерською»: вона є рідною для бідолахи Каспара і нею ж таки неформально послуговуються вчителі — двоє доволі агресивних «мачо», живе втілення чоловічого шовінізму.
Майже півторагодинне «катування мовою» зводиться спершу до засвоєння елементарних граматичних конструкцій («Навчившись правильного порядку слів, — каже один з учителів, — ти навчишся правильного порядку мислення. Навчившись правильного порядку мислення, ти навчишся правильного порядку речей. Навчившись правильного порядку речей, ти навчишся правильної поведінки»). Згодом Каспар засвоює банальні житейські істини, газетні штампи, рекламні слогани, народні приказки, популярні стереотипи («Чим далі на південь, тим люди ледачіші»), гібридні змістові покручі на кшталт «З ким поведешся, той сміється останнім», різнорідні літературні цитати тощо.
Урешті, так званий «здоровий глузд» перемагає, Каспар опановує панівну ідеологію (чи, навпаки, улягає їй), стає «як усі». «Катування мовою», таким чином, за задумом режисера, «стає поетичною метафорою того, як суспільство відтворює себе в індивідуумі, як аутсайдерові нав’язуються цінності панівної культури, як ми всі вчимося пристосовуватись, як працює механізм влади». «Наш Каспар, — стверджує Анна Ферс, — не феміністична героїня й не звичайна жертва. Вона — той, хто пережив, той, хто вижив. Це не вистава про жіночу емансипацію. Це опис безсилля жінки, втягненої в систему чоловічого домінування. Чоловічі характери в цій виставі зовсім не патологічні чи психопатичні. Чоловіки теж навчені жити у цій системі й намагаються підтримувати її функціонування».
Та якраз цієї неоднозначності остаточного висновку у виставі немає. Звівши кількість героїв до трьох, Анна Ферс іще дужче схематизувала й без того невибагливу п’єсу Петера Гандке. А впровадивши в неї складний комплекс феміністичної та мовно-культурної проблематики, просто-таки непідйомно навантажила маріонеткових узагальнено-символічних персонажів п’єси. Як наслідок — постановка виявилася банальною ілюстрацією умоглядної авторської концепції, віртуозним переміщенням актороподібних роботів на тлі справді майстерної сценографії. Усе це виглядає доволі дотепно й викликає цілком природну глядацьку цікавість, але — не більше.
Невдача відомої режисерки, яка, до речі, в 70-х роках співпрацювала з Пітером Бруком та Єжи Гротовським, об’їздила з власним театром «Бладгруп» півсвіту, викладала в найпрестижніших університетах, опублікувала чимало театрознавчих праць і, врешті, дістала поважну нагороду за власну п’єсу «Августин, або Велика істерія», доводить, що надмірна заідеологізованість митця неминуче призводить його до риторичності, сухої раціональності й умоглядного конструювання своїх концепцій.
