Автор статті, на жаль, не дає жодного конкретного посилання на цих своїх,
як він каже, «литературно невменяемых» колег, отож мусимо вірити йому на
слово, припускаючи річ майже неймовірну: російська критика за останні сім
років стала схибленішою за українську!.. Бо в Україні за півтора роки енергійної
розкрутки «Польових досліджень...» жоден більш-менш професійний критик
так і не написав про цей твір як про художньо визначний (хіба що феміністки
знайшли в ньому певні чесноти, але й ті переважно на рівні проповідницької
есеїстики, а не власне художньої прози).
Попри дотепність і навіть влучність деяких спостережень, стаття московського
критика справляє фатальне враження якоюсь дивною озлобленістю і, відтак,
прагненням знищити, розтоптати письменницю, здійснити таку собі інтелектуальну
вендету. Чим же це «провінційна» українська письменниця так допекла амбітному
«столичному» критикові, що він геть втратив самовладання — і чоловіче,
і суто фахове?
Справжня причина цього шалу полягає, на мою думку, в двох пасажах з
тексту Оксани Забужко, які С. Земляний простодушно переповідає-цитує в
своїй уїдливій філіппіці. На початку рецензент пояснює читачеві, чому він
так наполегливо вживає політично, скажімо так, некоректний термін «хохлушка»:
«Пишу это в здравом уме и трезвой памяти, как обрусевший хохол (по отцу).
Тем более, что в своем романе Оксана Забужко считает самым страшным для
хохлушки, чем-то похуже СПИДа, — окацапиться». Гадаю, тут автор припускається
типової фрейдівської обмови. Бо й справді, кому кортить зізнаватися, що
в більшості випадків зміна мовно-національної ідентичності — це зовсім
не «парування з любові» і вже зовсім не «добровільний вибір» на користь
«кращої» мови, «розвиненішої» цивілізації, «перспективнішої» кар’єри; а
й також поступка зовнішнім силам, капітуляція перед насильством (явним
і прихованим, опосередкованим і прямим) з боку якраз отої цивілізації,
котра вимушує аборигенів відмовлятися від своєї «гіршої» мови, «вбогішої»
культури й цивілізаційної «безперспективності»? Кому хочеться зізнаватися
у відступництві, капітуляції, втечі на бік сильніших? Воно й справді простіше
та вигідніше оголосити свій вибір природним, добровільним і навіть єдино
слушним, обізвавши усіх незгідних, усіх, хто затято опирається насильству
і не приймає відступництва, збоченцями, божевільними, провінціалами, хохлами,
бандерами і т. ін.
Та підсвідоме на те й підсвідоме, щоб із головою викривати творців найнесподіванішим
чином. Сергій Земляний, як я вже казав, «проколюється» у своєму тексті
двічі. Вперше, коли несподівано гостро, за принципом «сам дурень» (чи,
пак, «сама дурна»), реагує на нібито «антикацапський» пасаж Оксани Забужко.
Вдруге, коли знову ж таки із незрозумілим обуренням цитує в кінці статті
такий собі монолог Оксани про взаємини колоніальних жінок із колоніальними
чоловіками в рамках імперії, котра гвалтує і сих, і тих.
У першому випадку кваліфікований критик якось зовсім не задумується,
що своїми «напівхохляцькими» кпинами на адресу нелюбої йому Оксани ображає
не так свою кривдницю, як мільйони українців, котрі за слова Оксани, а
тим більше її героїні, не несуть жодної відповідальності. А в другому випадку
виявляє ще сумнішу фахову глухоту. Бо цитата, яку він глумливо наводить
як таку собі «русофобську» екстравагантність «інтелектуальної хохлушки»,
є насправді загальником постколоніальних та феміністських студій, їхнім
спрощеним, так би мовити, викладом. Саме у цій цитаті — ідеологічний зміст
роману (а не в «неспособности героини к определенным видам секса», як з
масним посміхом повідомляє нас рецензент), саме в цьому — ключ до трагедії
феміністки, гвалтованої чоловіком, котрого в свою чергу згвалтувала імперія,
і котрий через це не здатен кохати жінку, а прагне лише володіти нею, як
володіли ним самим.
Інша річ, наскільки письменниці вдалося втілити цей задум, якою мірою
зуміла вона вийти за межі есеїстичного монологу, почути голоси інших персонажів,
словом створити той поліфонічний простір, у якому, за Бахтіним, тільки
й може існувати сучасний роман. Ось про це й варто було поміркувати рецензентові,
замість того щоб надсадно і часом непристойно оглуплювати «інтелектуальних
хохлів».
Можна лише пошкодувати, що ці зухвалі пасажі публікуються в респектабельному
виданні, до яких напевно зараховує себе «Независимая газета». Важко уявити
собі більш-менш поважне західне видання, де може з’явитися стаття із підзаголовком
на кшталт «Интеллектуальная жидовка (чи, скажімо, негритоска) как сексуально-литературный
тип». У Росії це виявляється можливо, особливо коли знайдеться хвацький
писака, який простодушно заявить: «Та ж я сам наполовину жид (нігер, чурка
тощо)». Імперія подбала й про те, щоб нам довго ще не бракувало таких бідолах.
Мені щиро хотілося б закінчити ці нотатки оптимістичнішою нотою, однак
життя дає надто мало для цього підстав. Хіба що розгорнута на моєму письмовому
столі книжка чудового єврейського мислителя й публіциста Володимира Жаботинського,
котрий 1911 року писав: «Я не вважаю ні за нормальне, ні за вічне явище
той антагонізм між великоросами та малоросами, що викристалізувався в простолюдних
прізвиськах «хохол» і особливо «кацап»; упевнений, навпаки, що за умови
поліпшення зовнішніх обставин не лише українство, а й взагалі всі народності
Росії чудово співжитимуть з великоросами на засадах рівності і взаємного
визнання; навіть вірю, що велику й добродійну роль у цьому відіграє саме
великоруська демократична інтелігенція».
Коли ж відіграє, цікаво?
