Десять років тому я, пригадую, серйозно перераховував прізвища, назви творів і старанно пояснював, чим вони можуть зацікавити людину, яка доти не прочитала жодного українського роману. Навіть вдавався до паралелей: от роман Феодосія Рогового «Свято останнього млива» своєю проблематикою набагато випередив аналогічні за тематикою і значно відоміші на той час твори Валентина Распутіна і Юрія Бондарева. П’ять років тому відповідати доводилося значно грунтовніше, вдаючись до світових паралелей, — знадобилися прізвища Джойса, Фолкнера, Пруста. І, нарешті, відповідь дворічної давності набувала форми мало не філософського трактату: мовляв, у сучасній літературі існує безліч стилів і технік, різноманітних і часом опозиційних одна до одної естетичних шкіл та концепцій. Той-таки кололітературний man уважно вислуховував мене і, ніби ілюструючи відомий анекдот «чукча не читач, а письменник», пропонував послухати свої давні, чесно кажучи, відверто графоманські поетичні спроби. На щастя, його поетичний фонтан вичерпався ще в молоді роки, схоже загалом разом із цікавістю до літератури. А втім, він регулярно продовжував допитувати мене про літературні новинки, абсолютно точно нічого з рекомендованого не читаючи.
Чи не впізнаваний цей тип? Запевняю вас, його можна зустріти щодня — в кожній кав’ярні, на кожній літтусовці.
Авторові цих рядків потрібно було майже випадково потрапити на одну з безлічі нинішніх конференцій із проблем постмодернізму, аби врешті знайти пояснення дивовижному феномену поширеності таких персонажів у сучасному культурному бутті. На цій конференції панував дух просвітництва й найрафінованішого інтелектуалізму; виголошувалися доповіді, зрозумілі лише втаємниченим у філософську, історичну та теологічну проблематику; точилися часом гострі до брутальності дискусії. Зізнаюся, в одній з них і я зчепився з одним поважним колегою, доводячи, що колишню війну ідеологій та естетик нині заступає війна текстів, а найхарактернішою рисою письменників-постмодерністів є страх перед життям. І, можливо, потужним чинником творчості може бути долання цього страху.
Повернувшись до рідного міста і зайшовши до традиційної кав’ярні, я зустрів тутешніх письменників, які наперебій розповідали про цю конференцію, виявляючи таку обізнаність про її кулуарні події та дискусії, що я розгубився. Здавалося, мені було відомо набагато менше, аніж тим, хто на ній не побував. Це настільки мене вразило, що, коли підійшов традиційний кололітературний man із традиційним запитанням, що ж новенького можна почитати із сучасної української прози, я мало не роздратовано відповів, що за будь-яку інформацію треба платити...
