Мир чи консенсус?

«Трактор в полі дир, дир, дир, ми за мир, ми за мир...» — вигравав свого часу класик на далеко не сонячних кларнетах, залишаючи проблему визначення поняття «мир» укладачам «Великої совітської енциклопедії». Розуміння миру як паузи між канонадами — декларативно пласке і позбавлене як форми, так і змісту. Набагато цікавішою видається конструкція — мир як спосіб ведення війни. Саме так, уже хоча б тому, що ані мир, ані війна не існують як абсолютні, канонічно застиглі категорії. Розділені віссю симетрії та полярно протиставлені, вони творять собою діалектичну єдність боротьби протилежностей. Ту єдність, без якої немає поступу, а відтак і життя взагалі. Виходячи з цієї тези, впритул наближаємося до двоїстого висновку — немає ані миру, ані війни — або ж існуємо за умов перманентної війни. У філософсько-психологічному сенсі — війни з самим собою, світла з темрявою, добра зі злом. Гамлетівське «бути, чи не бути» теж достатньо зручно лягає в цей контекст. Очевидно, ще у великих політичних ігрищах мир виграти набагато важче, ніж війну в її гарячому варіанті. В українському контексті мир, здобутий ціною радикальних поступок та млявої дипломатії, обертається непоправними втратами, вкотре повертає нас до шевченківської сентенції «на нашій не своїй землі». Якось так вийшло, що війна за відродження нації непомітно обернулася на війну між бандитськими кланами та міжпартійну гризню рятувальників народу. Того народу, який, у свою чергу, веде тотальну боротьбу за банальний шматок хліба й уже ловить себе на думці, що йому глибоко наплювати не лише на високі ідеали. «Так жити — ліпше взагалі не жити», — мислиться йому. І від думок тих — мурашки по тілу.