Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

На кінчиках пензлів

У прокат вийшла анімаційна драма, присвячена життю і смерті Ван Гога
30 листопада, 2017 - 10:36

Перше, що привертає увагу у фільмі «З любов’ю, Вінсент», — це, звісно, технологія виконання. Робота польки Дороти Кобели (сценаристка казки «Чарівна країна», 2011) і британця  Х’ю Велшмана («Оскар» за найкращу анімаційну короткометражку «Пітер і вовк», 2007) є першою у світі повнометражною анімацією, повністю намальованою олійними фарбами. Команда з 85 художників (серед яких були й українці) виконала всі 62 450 кадрів олією на полотні в тій же постімпресіоністській манері, в якій працював Ван Гог.

Головним героєм є син поштаря Джозефа Руліна на ім’я Арманд (Дуглас Бут), запальний, але щирий хлопець із загостреним відчуттям справедливості. Оповідь починається з того, що Арманд на прохання батька має передати комусь із близьких художника останній лист Ван Гога (він був адресований його братові Тео, але той теж помер). Арманд приїздить у містечко Овер, щоб знайти близького друга Вінсента — доктора Гаше (Джером Флінн). Чекаючи на повернення останнього, листоноша знайомиться з багатьма людьми, які не тільки знали Ван Гога та обставини його смерті, а й з’являлися на його картинах.

Біографічне кіно про відомих людей часто хибує на зайвий мелодраматизм і спрощені сюжетні прийоми, коли сценаристи конфлікт для побудови історії намагаються видобути із життя героя чи героїні, діючи з «витонченістю» бульварних журналістів і призначаючи винних наліво і направо. Автори «З любов’ю, Вінсент» теж спираються на біографічний матеріал. Проте, навіть застосовуючи елементи детективного розслідування, відповідь на запитання про причини смерті митця (самогубство? ненавмисне вбивство?) залишають за глядачем. Усі в чомусь винні. Ніхто не винен, по суті. Постійним джерелом нещасть Вінсента стає не гіпотетична неврівноваженість психіки, а сама його природа, його дар — занадто викличний для довколишньої реальності.

Цікаво, що Вінсент проходить другорядним персонажем, переважно в чорно-білих флешбеках-спогадах. Ця відстороненість у поєднанні з рівноправ’ям різних голосів, поглядів і версій роблять стиль фільму цілковито виправданим, ба навіть єдино можливим. Люди на екрані говорять про Ван Гога, сперечаються про те, чи був він генієм, — але все це відбувається в світі, створеному ним.

І ця метафора поширюється й на нас. Ми теж, у певному сенсі, — витвір Вінсента. На кінчиках пензлів, із любов’ю.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: