Упродовж кількох останніх років я зацікавлено стежу
за перекладацькою й видавничою діяльністю чернівецького германіста Петра
Рихла. Саме завдяки його зусиллям відбувається часткова реставрація великого
чернівецького літературного міфу. Це трагічний міф про химерне співіснування
мов і культур на малесенькому клаптикові землі, брутально перерване ходом
найновішої історії з її двома світовими війнами, геноцидами, депортаціями,
колючими дротами і крематоріями. Тому це міф про місто, з якого втікають.
У цього міфа є різні полюси. Серед його героїв — німецька мова, інакша,
ніж власне німецька, переважно мова чернівецького єврейства початку століття.
У цьому міфі присутній поет Пауль Целан, видатний носій цієї мови, її власник,
пасажир фатально-розпачливого експреса Чернівці — Париж. Але є в ньому
і легковажний фантазер та екзот Грегор фон Реццорі, оповідач таких собі
анекдотично-притчевих «Магребінських історій». І от — чергова персона,
чергова книга. «Час Фенікса», вибрані поезії Рози Ауслендер (1901-1988).
Двомовне — німецько-українське видання, випущене у світ видавництвом «Молодий
буковинець» за фінансової підтримки Гете-Інституту в Києві.
Ім’я Рози Ауслендер належить до найпопулярніших у німецькій поезії останніх
десятиліть. Це при тому, що широкий читацький загал почув його у другій
половині шістдесятих, коли старіюча, знеможена втечами і втратами поетеса
врешті знайшла свій довічний притулок у пансіоні єврейської громади неподалік
Дюссельдорфа й одну за одною почала публікувати приголомшливо-ностальгійні
поетичні книжки. Перед читачами постав ще один унікальний світ — ірреальний
і болісний світ старої європейської провінції, «зелена матінка Буковина»
з її — постійно підкреслюваними — «чотирма мовами», «чотиримовними піснями»,
втрачений рай, «де були ми безгрішні, поки не впали бомби», вітчизна, яка
померла.
Це світ насичений дивними метаморфозами й географічними абераціями,
коли «Йордан упадає в Прут», а за вікнами в чернівецькому гетто прозирає
Мертве море. У цьому світі оживають тексти священних книг і стають зримими
янголи. Це світ лагідної щоденної містики, де «мрійну драбину» Якова прихилено
до буковинських небес і назавжди вмонтовано в пейзаж «за вербами коло млина».
Можна тисячу разів спростовувати цю міфологему, ці буковинські ідилії.
Конкретика історичних фактів говоритиме не тільки про янголів і святих
(про них якраз найменше) і не тільки про чотиримовний толерантний діалог
«лагідних людей у зеленому місті». Навпаки — історичні реалії свідчитимуть
про привілейованість одних мов і пригніченість інших, точніше, іншої, однієї.
Але факт поетичний — а саме ним є творчість Рози Ауслендер — несе в собі
свою власну істину, так само неспростовну і, можливо, навіть більш переконливу
— «чотиримовний збратаний спів у розламаний час». Культурний ландшафт,
який, за висловом самої поетеси, створив її.
Ми успадкували цей ландшафт під кінець століття водночас із розпадом
чергової «найтолерантнішої з імперій». Успадкували Чернівці з їхньою неповторно-облупленою
й магічно-виноградною аурою, з усіляким повоєнним (інакшим) людом, із захаращеними
дворами, де іншомовні (румунські? німецькі?) написи продираються зі стін
нечитабельними зловісними знаками. Ми успадкували це місто разом з усіма
його втратами. Не так давно, а втім, уже таки давно, бо ще вісімдесят дев’ятого
року, знайомий німецький публіцист жахався, що в Чернівцях з їхньою неодноразово
свого часу оспіваною культурою кави по-віденськи «нині подають лише коричнювате
пересолоджене пійло». Але це так — додатковий сюжет, свідчення випадкових
подорожніх.
Йдеться ж передусім про те, що ми успадкували відповідальність за наші
власні міста. Вони переважно в аварійному стані, ситуація вкрай занедбана.
Роза Ауслендер нагадує нам про це українською мовою: прийшов час порозумітися
з минулим — час Фенікса.
№180 22.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
