Недавно зі мною трапився казус. На запитання кореспондента Українського радіо щодо мого ставлення до деяких тенденцій у сучасній літературі, я раптом роздратовано вибухнув цілою промовою. Що більше я говорив, то дедалі зніченіше почувався журналіст. У запалі мені й на думку не спало, що диктофон міг бути вимкнений ще на початку мого монологу. З причини тієї ж гарячковості тепер важко поновити думки, інтонації, акценти, паралелі, метафори та порівняння того експромту. Та річ, просто кажучи, от у чому. Письменника й далі сприймають як носія якихось особливих знань, буттєвих таємниць, як людину, що має про все свою небуденну думку. У суспільній свідомості він все ще залишається таким собі символом, людиною-громадянином, котра відповідальна за все, що коїться (або ж не відбувається) з народом, з історією. Усім цікава думка письменника про ймовірні зміни в парламенті; про інвестиції й хвороби депутатів; про загрозу жовтої або чорної раси; чому він друкується в такій газеті, а не в іншій; чому й досі перебуває в лавах СПУ. Доречно зауважити, що кожне глобалістичне питання в розмові, зрештою, починає дробитися, й от вже обидва співрозмовники не можуть уникнути спокуси побалакати про конкретних осіб. Робити ж це за умов нечуваної демократії та нечуваного роздратування — надто ризиковано. Адже демократія передбачає вільний обмін думками, та водночас конкретна особа, полишена на саму себе за умов тієї-таки демократії, вбачає навіть у неупередженій критиці загрозу втручання в її приватне життя. Отож, здобувшись на свободу думки, часом ми стаємо більшими цензорами, аніж ті, реліктові, з часів тоталітаризму.
Втім, я збирався пригадати дещо з того монологу, виголошеного перед вимкненим диктофоном. Що ж трапилося? Замість виваженої, глобалістичної, метафоричної, з елементами гумору й самоіронії відповіді на запитання радіожурналіста про чудові й ганебні, величні й нікчемні діяння в нашому красному письменстві, про розквіт і різнобарвність напрямків, стилів, естетик я ошкірився й кинувся на інтерв’юера з зустрічними допитуваннями: а чому ви не цікавитеся, як я живу, що написав, чи давно щось друкував, чи ви це читали, за яких умов я працюю, чи вийде моя нова книжка або ні, чи одержу я за неї гонорар і скільки, що я їв на сніданок і чи взагалі я снідав. Авжеж, кожне із цих запитань може розгалужуватися на менш дрібні та не менш суттєві. Як не крути, знову доведеться наштовхуватися на якусь конкретну особу. Це може бути міністр, від якого залежить видання книжок, або президент, що мав би проблему книговидання поставити за наріжну в доктрині національного розвою, й ще багато хто.
Тож я не лише ошелешив радіожурналіста, але й мимоволі образив його. Й ось пригадалося, як інший радіожурналіст похвалявся, що добре вести розмови перед мікрофоном з поетом В.; той не вдається до глобалістичних узагальнень, він просто ділиться своїми поетичними візіями: прямував із пункту А до пункту Б, побачив те й те, здалося так і сяк, зродився поетичний рядок або ні. І моє запізніле каяття підказало: письменникові слід ретируватися із серйозної суспільної гри; пророцтв та узагальнень від нього давно не вимагається. Йому треба просто бути візіонером і розповідати історії, сумні, кумедні. Просто — історії. Ну, хоч би й ця, легенда мовби. Ще як колоски були на все стебло, якась жінка підтерла сраку дитині хлібом; Бог розгнівався, узяв стебло-колосок з-попід низу, шморгнув; а в цей час собака гавкнув, кіт нявкнув; зжалився Господь над тваринами, й лишив трохи зерен на стеблі; отой саме колосок, що й донині є; тому, сказано, ми їмо котячий і собачий хліб.
До чого ця історія? Я й сам думаю.
№225 24.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
