Фільм розказує про розквіт і подальше знищення потужного мистецького руху, що виник у 1920 — 30-х роках у Харкові, коли це місто було столицею радянської України. В 66-ти квартирах будинку з назвою «Слово» жили наші найвідоміші письменники, поети, художники, режисери, актори. Вражає самий лише перелік імен: Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Павло Тичина, Наталя Ужвій, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Олесь Курбас, Михайло Яловий, Іван Багряний, Раїса Троянкер. Спеціально зібрану в одному місці інтелектуальну верхівку УРСР протягом кількох наступних років розстріляно, репресовано чи під страхом смерті перетворено у співців партії.
Сценарій «Будинку «Слово» написали Тарас ТОМЕНКО (він же — режисер фільму) та поетеса, постійна авторка газети «День» Любов ЯКИМЧУК. Вони використовували лише документальні матеріали, раніше недоступні фотографії та кінохроніку з архівів СБУ, дослідницьких інститутів та університетів. Поєднання прямої мови самих митців, їхніх родичів, НКВСівців, партійних вождів та агентів безпеки утворило цілісну й емоційну драматургію картини.
Світова прем’єра «Будинку «Слово» пройшла в рамках 33-го Варшавського кінофестивалю, а всеукраїнська прем’єра — в Харкові, де відбувалися описувані події. Після початку прокату знімальна група вирушила в тур регіонами України. Згодом фільм буде доступний у рамках просвітницьких показів у школах, бібліотеках та кіноклубах.
«День» розпитав Любов Якимчук і Тараса Томенка про роботу над «Будинком «Слово».
ЛЮБОВ ЯКИМЧУК: «ЙДЕТЬСЯ ПРО ВІДРОДЖЕННЯ, А НЕ ПРО РОЗСТРІЛ»
— Як народився ваш фільм?
— Ми з Тарасом писали ігровий сценарій; з нього все й почалося. Набрали багато матеріалу й вирішили робити документальну картину. Наші дослідження тривали кілька років, із кінця 2012-го. Ми працювали в архіві СБУ, де деякі справи зовсім недавно були розсекречені. Наприклад, справа Марії Сосюри — дружини Володимира Сосюра, котра проходила під агентурним прізвиськом «Мурка», або справа того ж Остапа Вишні як «агента 018», багато інших документів, що стосувалися Хвильового, Семенка, Йогансена та інших. Ми задіяли архіви Інституту літератури та архів Софії Київської, Архітектурний архів і архіви Театру імені Шевченка у Харкові, фонди Харківського літературного музею. Мали дуже досвідчену консультантку — Ярину Цимбал, яка підказувала, де і що шукати. Нам допомагали інші дослідники або родичі письменників. До речі, ще до початку роботи над фільмом, коли я написала статтю про Семенка, зі мною зв’язався його племінник Марко Семенко — його домашнім архівом ми теж користувалися. На жаль, дуже багато довелося викидати. Сценарій вийшов у 10 разів менший — 45 сторінок проти 450, побудований передусім на прямій мові очевидців подій: спогади, доноси, уривки з творів, звучать і голоси катів, нам вдалося їх знайти — це безцінний подарунок Тетяни Пилипенко з Харківського літературного музею. Вона показала методички, за якими працювали НКВСники. Ми цю систему вивчали зсередини, нічого свого не придумували.
— Чи ви задоволені результатами саме в мистецькому плані?
— «Будинок «Слово» — документальний фільм, створений за законами ігрового. Там є конфлікт, але немає голів, що говорять, там ігрові діалоги, начитані акторами — щоб це було цікаво глядачеві, проте водночас не нудно і для фахівців — літературознавців, істориків. На мою думку, фільм вийшов і доступний, і глибокий. Він відкриває досі не оприлюднену інформацію, як візуальну, так і текстову.
— На ваш погляд як сценаристки — про що, власне, ця історія?
— Передусім протагоністом фільму є саме «Слово». А історія — про те, як будинок з його мешканцями, різноманіттям, гамором, щастям перетворюється на пекло. Коли починає працювати на те, аби винищити своїх мешканців, а, по суті, й себе. Він із дому трансформується в тюрму, пожирає власних квартирантів за допомогою системи прослуховування — причому працювала не тільки апаратура, ще й доносили самі письменники та дружини письменників, і ми показуємо, як це коїлося. Але важливо те, що смерть — не основна подія в житті цих людей. Їхнє життя було веселим і сповненим цікавих несподіванок. Більшу частину фільму глядачі посміхаються. Тобто йдеться про відродження, а не про розстріл.
ЛЕСЬ КУРБАС РАЗОМ ЗІ СВОЇМИ УЧНЯМИ ТА КОЛЕГАМИ МОДЕРНОГО ТЕАТРУ «БЕРЕЗІЛЬ», 1930-ТІ РОКИ
— Що вас найбільше вразило під час роботи над фільмом?
— Те, що дуже часто мешканці будинку, які знали, що за ними прийдуть (за деким уже навіть приходили, як це було з Анатолієм Петрицьким), сиділи і не намагалися ані чинити опір, ані бодай втекти. Ще не було повної інформації, вони ще не знали, що їх розстрілюють, але вже того, що їх арештовують, що від них відвертається суспільство, їхні родини виганяють на вулицю, було цілком досить, щоб замислитися, щоб спробувати опиратися. А вони були абсолютно розгублені. І ось цим я здивована — бездіяльністю, видачею дозволу на власну загибель. І мене дуже тішить, що сучасне українське суспільство вийшло на інший рівень, навчилося опиратися владі, коли та заграється.
ТАРАС ТОМЕНКО: «ВОНИ — НЕ ЖЕРТВИ, ВОНИ ПЕРЕМОЖЦІ»
— Тарасе, чому ти зацікавився саме цим періодом і цим місцем?
— Бо це унікальна історія. Вона почалася в 1929 році, коли письменники на кооперативних засадах вирішили спорудити будинок для себе. Тоді трапився російсько-український літературний скандал — Горький не дозволив перекладати його повість «Мать» українською — мовляв, це непотрібно видавати «украинским наречием». Щоб зам’яти скандал, наших літераторів запросили до Москви на знайомство зі Сталіним. Це була перша поїздка українських письменників на такому рівні в Москву. Остап Вишня скористався моментом і попросив грошей на добудову будинку. Ввечері до нього постукали НКВСівці і принесли мішок грошей. Власне, на цю суму добудували «Слово».
— Квартири розподіляла держава?
— Тягнули жереб. Доходило до смішних моментів, коли письменники могли мінятися помешканнями. Наприклад, Майк Йогансен оселився над Павлом Тичиною, але в Йогансена були собаки, вони гепали по стелі, тож вони помінялися місцями, бо Тичина не витримував того шуму. До речі, ми знайшли унікальні записи голосу Тичини, Володимира Сосюри, фото письменників, яких раніше ніхто не бачив. Більшість українців навіть не уявляють, хто як виглядав, — це все глядач побачить уперше.
— Як би ти охарактеризував форму вашого фільму?
— Він побудований за принципом мозаїки, арабески, колажу. Ми брали архівні матеріали — слідчі справи, допити, доноси, частини творів, аби зв’язати отаке плетиво, котре допомогло би глядачеві відчути атмосферу будинку.
— Атмосфера — це люди...
— Це були неймовірні інтелектуали. Йогансен міг за обідом, за кілька годин, вивчити сербську мову, читав Кнута Гамсуна в оригіналі... Світова увага до української літератури теж була величезною, на конференцію пролетарських письменників у Харків приїхали і Бертольт Брехт, і Теодор Драйзер, і Бруно Ясенський, і Анрі Барбюс, вони всі побували у «Слові». Проте ми не показуємо мешканців Будинку забронзовілими, мов у підручниках, а навпаки — молодими, сповненими сил, фантазій, творцями нової мови в мистецтві. Лесь Курбас, Микола Куліш, Анатолій Петрицький, Вадим Меллер — ціле суцвіття українського ренесансу, котре зібралося під одним дахом, унікальний випадок в історії. Але це стало й причиною, з якої «Слово» стали називати будинком попереднього ув’язнення. Він мав усі зручності, навіть солярій на даху, кухні, їдальні — аби письменники не відволікалися, тільки творили; і ось цей побутовий рай перетворився на пекло. В будинку були вуха. Прослуховуючи всіх, режим хотів виявити міру таланту, бо потребував геніїв, щоб перетягти їх на свій бік, промацував слабкі місця. Люди ставали донощиками, існували цілі наукові керівництва для цього.
— Головного героя у вас немає?
— Так. А історично основною фігурою «Слова» був Микола Хвильовий зі своєю драмою. Романтик революції, захоплений новими ідеями, він дізнався про Голодомор, вирішив поїхати й переконатися на власні очі; разом із Аркадієм Любченком вони вирушили таємно по селах, взявши редакційне завдання. Хвильовий усе побачив і жахнувся. Повернувшись до будинку, зібрав найближчих друзів і пустив собі кулю в скроню. Він відчував неминучість катастрофи, що насувалася. Після цього почалися арешти, кривава м’ясорубка.
— Власне, вся ця історія відчутно фатальна.
— Проте ми свідомо не зводили все до терміну «Розстріляне Відродження», бо в ньому закладений негативний мотив. Наші персонажі — герої, які залишилися безсмертними у своїх творах. Вони гідно увійшли в історію світової культури, це наше величезне надбання, і ми даємо саме під цим ракурсом. Вони — не жертви, вони переможці.
