Психологи часто ставлять вельми дивні, на наш погляд, запитання, але коли одне з таких звучить першим, і фахівець не має сумнівів у характері відповіді, стає трохи ніяково — невже це так помітно? І що ж запитав у тебе, — уточнили мої колеги — сусідки по робочому кабінету. Уявляєте, цікавило — чи люблю переставляти меблі, чи часто змінюю фотографії на стінах, картини. Ні, не оновлювати, а просто міняти місцями, підшукуючи для них найвиразніші. Дивно те, що в останні вихідні, аби не бачити старої зими, займалися саме цим. І до того ж, треба сказати, вийшло — ніби у подорожі побувала.
Мої співрозмовниці лише посміхнулися, мовляв, природжені оптимісти завжди викручуються. Пам’ятаю, колись у дитинстві в мене була подружка, — пригадала колега, — в якої мама була такою ж. Якось, побачивши на дитячих рукавичках характерні дірочки від молі, радісно вигукнула: «Вони дійсно вовняні!». Ми, дівчата, перезирнулися тоді — треба ж, зовсім несповна розуму. Вона просто стійка, невже нині це така рідкість, — захотілося навіть трохи посперечатися. Днями, наприклад, гуляючи по ще сонному берегу річки в дачному селищі, побачила як дворняжка, нарешті, тільки перекусивши, завдяки нашій компанії, так радісно почала гратися, що провалилася під лід. На щастя біля берега ми заметушилися, намагаючись допомогти, але вона миттєво винирнула, гучно обтрусилася і почала так радіти і стрибати, ніби тільки про це купання і мріяла. Ось у кого варто повчитися. Домашні міські вихованці всю зиму розгулювали в шикарних комбінезонах (і хворіли), а за цю ніхто не піклується, їй навіть якимсь шматочком тижнями, буває, не випадає поласувати — зима була занадто довгою, дачників ще й не видно. І раптом настав її сонячний час, і навіть не помітивши холодної води, захлинаючись від радості, забувши про прикрощі, вона вирішила «поцілувати весну».
Багато знайомих цілу зиму читали якісь книжки з позитивної психології, відвідували різні заколисуючі курси, а результат мінусовий: вдень на роботі насилу приховують тугу, а вночі часто приходить тривога без особливих на те причин — начебто й не одинаки на тюремних нарах та й зі здоров’ям все нібито непогано. Не кажучи вже про те, що на послуги психолога потрібно ще заробити, і прикро, що часто все розбивається об власне неусвідомлене бажання до саморуйнування. Навіть якщо людина його усвідомлює і явно відчуває цей холодний дотик, з’являється міцне звикання до своїх бід і постійна потреба жаліти себе. Це набагато сильніше. Зіскочити можна, якщо намацати особисту мотивацію. Не знаю, наскільки це звучить професійно з точки зору фахівців, але зараз не про вічне: кохання і обов’язок перед сім’єю, вірність усьому істинному та ін. Адже про сім’ю варто думати і в контексті своєї ненудності, нев’язкості, зайвого тиску на близьких. Краще так — обтрусився і знову доброго ранку!
Хай і нелогічний приклад хочеться навести, але, здається, і він пояснює схему прибуткового товарообміну різних порад: більшість програм зі схуднення, звернула увагу, приходить з Америки, де понад 60% мешканців (цифра коливається, але загалом картину не міняє) мають надлишкову вагу. У цьому й секрет реклами — повірте і поділіться грошима.
Часто більш ефективним є просте спілкування з людьми, які думають так само як і ви, і це само по собі лікує. У мене є зовсім не радикальний, але дуже надихаючий досвід — гра з власним тонусом у своєму ж інтер’єрі. От візьму і повішу найулюбленішу і найщасливішу фотографію прямо перед очима, поруч усіх усміхнених рідних. Начебто висіли вони і раніше десь тут, але на очі не попадалися. Так непомітно і перестали заряджати, дивувати. Отримали свою нову квартиру і понеслося — портрети посміхаються мені, я їм. У нас все добре, ми завжди разом і з тими, кого вже немає. Або приголублю дзвінко насичену картину, яку колись повісила десь мало не під стелею, — не подобалася вона мені тоді. Раптом придивилася і... диво — яка колористична мелодія в цих тонах від салатового до кольору пінки від вишневого варення, як виявилось, зараз не вистачає мені цих відтінків, а як додають вони щастя. Якщо не самого щастя, то його відчуття. Ще невідомо, що важливіше.
Чомусь пригадала випадкову зустріч у Гданську з жінкою, яка зазвичай навесні переставляла своє улюблене кавове крісло на нове місце і запевняла, що настрій надовго залишався якимсь оновленим, свіжим. Власне, цю хазяйку антикварної крамнички тоді й застала за цією справою, і ми разом випили дивовижну каву, сидячи в кріслі її старовинного кавового гарнітуру. Саме так — спочатку посиділи в кріслі, потім перепурхнули на диван, доторкнулися до столика і козетки. Все це мінялося місцями раз на рік. Чарівливість цієї жінки в її коричневому оточенні буквально відразу почала зі мною свою гру. Виявилося, що, колись спресовані з кавового лушпиння, всі ці предмети так тонко вміють готувати тебе до кавової церемонії, ніби вони з хазяйкою спільники. Їй вдається не нав’язуватися, а ніби грати з власним настроєм у ненавмисні хованки, спілкуватися, тому що це заводить — вважати себе вільною, а не самотньою і, як кажуть, поважати стан своєї автономної планети, поважати стан інших планет довкола. Ми спілкувалися про улюблені сумки, зайву вагу, про те, що діти, які вже виросли, слухають тебе у «піввуха», а хочеться у відповідь розуміння і як важливо не псувати настрій близьким непотрібними образами (до речі, це явна ознака старіння, втім, як і старі сумки), і як прекрасно дозволяти собі таку розкіш як подорожі. Щирий теплообмін нашої розмови виник випадково, але він не був випадковим. Тут не було своєрідного прийому, адже таку артистичну гостинну атмосферу не створити різними прийомами. Для цього треба так жити. І ось придумала вона, перш за все для себе, ексклюзивні десерти — кава з приємним міським настроєм. Утім, і мені це хотілося.
Ще розглядала акварелі, які розповідають про гданський Цвинтар неіснуючих цвинтарів. Спочатку вразила назва, а потім і самі роботи. Дізналася, що цвинтар-пам’ятник було засновано на честь усіх безіменних людей різних релігій і національностей, що жили і померли в Гданську. Складний етнічний казан старовинного міста, місце, де мирно співіснувала безліч різних культур, релігій і мов, ніби перемістилися сюди, ставши своєрідним гімном життя і шани до тих городян, які тут колись раділи і горювали, ростили дітей і боролися за свій щоденний хліб, про щось мріяли, можливо, сиділи в цих самих кавових кріслах, яким вже багато-багато років.
Та все ж ми зійшлися на думці, що шанувати мертвих буває набагато простіше, ніж інтелігентно поводитись за життя. Так, розмовляючи сама не знаю про що, провела півдня. Чому ж мені було так добре, — думала, роздивляючись маленьку акварельку, куплену в цій крамничці. Ось зараз повішу її у себе на видному місці і вловлю імпульс — мій тонус отримав десерт.
Потім одного прекрасного дня все це можна знову поміняти місцями, ніби заново розвести вогонь, і тонка краса оновлення не вислизне.
Можливо, це і є настрій творення, хоча можу й помилятися. Якщо і так, то за власний рахунок. Якщо ж знаєш усьому ціну — фантазії далеко не поведуть. Просто жити допоможуть. Про це і мова.
