Уявіть собі місто по обидва боки Дунаю. Правий берег, як завжди в цій частині Європи, — гористий, лівий — скільки сягає око рівнинний, плаский. У Києві теж так: правий берег демонструє типово європейський ландшафт з пагорбами, лісами, Лаврою, а лівий — то вже «Азія», перекотиполе у вільному польоті і зведені на піску тимчасові житлові масиви.
Місто по обидва боки Дунаю колись було двома містами. Правобережне називалося Буда і було засноване ще римлянами в часи їхньої, давньоримської «Об'єднаної Європи». Лівобережне називалося Пешт і виникло як найдальший форпост у просуванні на захід кочівників Великого Степу. Їх зупинив Дунай, та й перспектива задунайських узвиш ніяк не стимулювала рухатися далі. Отже, кочівники стали на лівому березі. З того часу у свідомості багатьох угорців Азія починається не від Уральських гір, а саме від Пешту.
4 грудня, в суботу вранці я йшов із Пешта до Буди, себто з Азії в Європу, через відомий ланцюговий міст. На середині мосту мене мав чекати мешканець Буди Петер Зілагі, тридцятирічний письменник, видавець моїх угорських «Рекреацій». Презентація книжки відбулася напередодні, було досить приємно не розуміти ані слова з того, що під час неї говорилося про мій роман. На задній обкладинці був фрагмент мого тексту, в якому знайомим мені здалося лише слово «alkoholizalasra».
Отже, я йшов через міст, піді мною був Дунай, переді мною — Буда з усім комплексом ренесансово-барокового Замку. І Петер Зілагі, який недаремно призначив зустріч на суботній ранок. Бо ми з ним мали відвідати найстарішу в Європі турецьку лазню. Щось таке, чого немає більше ніде.
Далі було багатоступеневе занурення. По-перше, в побут на рівні ритуалу (відокремлення чоловіків від жінок, кам'яні сходинки, дух тепла, мила, рослин і безлічі тіл, полотняні «фартушки» замість фігового листка, масивні ключі на додатковій підв'язці — як засіб повернення до іншого, зовнішнього світу). По- друге, занурення в басейн також на рівні ритуалу (шляхетний камінь, гаряча вода з джерел, добротність конструкцій і чорна півсфера угорі — як зоряне небо над нами). По-третє, занурення в час і вічність.
Османська імперія впродовж усього XVI ст. фактично володіла частиною Угорщини включно з Будою та Пештом. Почалося це за Сулеймана Пишного, знаного в нас швидше з інших мотивів. У Буді на Замку сидів султанський намісник Мустафа, рідний брат великого візира, власне кажучи, потурчений серб. Імперія (на те вона й імперія) любила брати на службу інородців. Особливо старанні та вірні робили карколомні кар'єри. Вірмени, греки, болгари, серби досягали найвищих державних посад. Була, кажуть, також одна українка, яка досить далеко пішла у двірцевій ієрархії. Зате ніколи не було угорців, запевняв мене Петер. Угорці перебували поза системою.
Султанський намісник Мустафа звелів побудувати справжні турецькі лазні на дунайському березі в Буді. Зрештою, нічого нового відкривати йому не довелося — термічна купальня вперше з'явилася на цьому місці ще за римських часів, за іншої імперії. За турків усе було лише реконструйовано, пристосовано до їхньої моделі, до їхнього ритуалу, до стамбульського (другий Рим!) комфорту.
Занурення, здавалося, не матиме дна. Перед римлянами тут могли існувати ще якісь лазні. Людям властиво приходити до води, шукати в ній оновлення, розпруження і — бодай вдаваної — чистоти. Кілька неприкритих депутатів парламенту кружляли всередині басейну, про щось перемовляючись. Політика робиться чистими людьми, жартував Петер. Чоловічі справи в чоловічому оточенні: старі, молодші й середнього віку тіла, козацький рай без жінок, суцільне «тут і тепер».
Ми пройшли усі кола цього раю, промацали всю його добротну, стару, часом шкарубку предметність. Ми зазнали найбільшої з життєвих розкошів — відчуття закинутості в безмежне і виходу в простір абсолютного буття.
А там був вітер, рев османських верблюдів, останній місяць тисячоліття. І Дунай плинув у бік України і майбутнього.
